Глава 31. Саша. На платформі і після

Коли потяг зупиняється і я підходжу до потрібного вагону, відчуваю хвилювання. Макс написав мені таке дивне повідомлення вчора, а потім майже одразу, як я все прочитав, взагалі його стер, і я тепер нічого не розумію. 

Чекаю, коли вони з Кірою вийдуть і ми зможемо нормально поговорити. Я скучив за нею… Все ж, після того, як ми стали справжньою парою, я постійно ревную її. 

Першим зі знайомих мені виходить Макс. Він несе Кірині чемодани, Кіра виходить слідом. Я киваю Максу,  підходжу до Кіри і подаю їй руку. 

— Привіт, — кажу, коли вона сходить з вагону. Обіймаю її і легенько цілую, а при цьому відчуваю на собі погляди Яра і Макса.

Яр насуплений, від нього віє агресією, Макс… Не знаю, Макс — це просто Макс. Я не можу сприймати його таким самим конкурентом, як сприймаю Яра. 

— Привіт, — усміхається мені Кіра.  — Як ти тут, не нудьгував? 

— Скоріше, сумував, — виправляю я її. 

— О так, нудьгою тут не пахло, — Макс ляскає мене по плечу і усміхається. 

— Максе, ти залишаєшся з ними, чи їдеш додому? — шеф Кіри чорніше хмари. Дивиться на Макса незадоволеним поглядом, немов намагається пропалити в ньому дірку.

— Зараз, одну секунду, — кидає Макс Яру. 

— Щось сталося? — здивовано запитує Кіра в Макса. 

— Я зробив, що обіцяв, — говорить Макс неголосно. Так, щоб чули лише ми з Кірою. 

 — Це добре, — кажу я. 

— Що за секрети? — Кіра легенько штовхає мене кулачком в бік.  — Ану зізнавайтеся, про що ви, бо я ображусь…

— Мені вже треба йти, — Макс хитро усміхається. — До зустрічі. Сподіваюсь, вона буде скоро.

Він все ж не стримується і торкається губами щоки Кіри. Це просто знак ввічливості, не більше, це не щось таке, до чого я маю ревнувати, але все одно коли він так робить, я думаю про те, що трапиться в нашу наступну зустріч. 

Кіра усміхається йому:

 — До зустрічі.

Потім дивиться на свого шефа і вже більш серйозно каже:

— До побачення!

Той киває і відвертається, виглядає якось похмуріше, ніж коли я бачив його минулого разу. Макс йде до нього і вони разом зникають з поля нашого зору. 

Я торкаюсь талії Кіри і зазираю їй в очі:

— Я дуже сумував за тобою…

 — Я теж сумувала, — каже вона. А потім додає. — А що то за фотка у вас на сторінці? 

— Не звертай уваги, то просто фанатка. Попросила сфоткатись, а я дозволив, — відповідаю я. 

А подумки додаю: "Віка була помилкою. І ця помилка більше не повториться. Якщо Кіра буде поруч, все буде добре…" 

— Але то, здається, та сама дівчина, з якою ти тоді танцював у барі?

— А ти їздила у відрядження з тим, з ким займалась сексом по телефону, — нагадую їй я. — І з Максом. 

— А що Макс? — вона знизує плечима. — То скоріше у тебе із ним близькі стосунки, а не в мене…

— У мене немає вибору, — я насуплююсь. — Краще так, ніж взагалі нічого не контролювати.

 — А я не намагаюсь тебе контролювати, — каже вона. — Бо я тобі довіряю… Хоча у тебе фанатки і все таке…

— Ходімо, я відвезу тебе, — я не знаходжу, що ще сказати на цю її фразу, бо в її словах є доля правди…

***

Щойно сідаю в машину після того, як відвіз Кіру, я дістаю мобільний і набираю Макса. 

Почуваюсь дивно, може, навіть відчуваю трохи провини… Інакше не знаю, чому на душі ніби кішки шкребуть. 

— Що, вже відвіз її? — запитує Макс. 

— Так, — кажу я. — Що там у вас відбувалося? Кіра якась не така, як завжди…

— Я не буду тебе обманювати, — він зітхає. — Ми мало не перетнули межу. Вона була готова до цього. Але я не став. 

— Справді?  — я почуваюся шокованим. — Що, вона сама хотіла цього? Сказала тобі? 

— Ми майже зробили це, але я нагадав про тебе, якось так. Ти обіцяв мені дещо, і я теж тобі обіцяв. Я виконав свою обіцянку, Сашо, — неголосно каже Макс.