Глава 27. Саша. Відірвемось на повну?

Я нервую через те, що вони поїхали. Чи можна довіряти Максу? Хоч він і сказав, що приглядатиме за Кірою, де гарантія, що сам не спокусить її? Він їй теж подобається…

Хочу подзвонити і все дізнатись вже зараз, хоч Макс і казав, що дзвонитиме сам. Можна ще авжеж подзвонити Кірі, але я не хотів, щоб вона думала, що я їй не довіряю. Весь день проходить, як на голках. Універу немає, а ввечері ще й концерт. І чому вони поїхали в суботу? "Бо треба виспатись перед зустріччю і підписанням" — нагадую собі. Так казала Кіра. 

Ближче до вечора я вже не витримую і хочу хоча б написати Максу, мені не подобається, що так я видам своє занепокоєння, але що залишається… Однак, коли вже пишу повідомлення, телефон раптом дзвонить. І це саме Макс. 

— Кіра в окремому ліжечку, я все особисто проконтролював, — чую, як він усміхається.

— І Яр до неї не приставав? — питаю я. 

— Зняв два номери замість трьох, — каже Макс. — Ну, я думаю, він це спеціально. Але я все розрулив. Тепер через це все сплю на дивані в його люксі, то просто капець! А Кіра в другому номері.

— Що ж, з мене випивка за твій дискомфорт, — усміхаюсь я. — Дякую!

— Сашо, ти готовий? Нам на сцену за пʼять хвилин, — чую голос нашого клавішника, Дмитра.

— На сцену? — перепитує Макс.

— Ага, в мене зараз концерт, — кажу я в слухавку, а тоді звертаюся до Дмитра.  — Так, готовий, зараз завершую розмову…

— Не напивайся після, — нагадує він. — Я памʼятаю, як ти тоді глушив віскі.

— Приємно, що ти так переживаєш за мене, — піддражнюю його я. 

— Теж мені. Ти просто подобаєшся Кірі, і все. Йди, — фиркає Макс, але потім додає: — Гарного виступу. 

— Дякую! Тобі теж гарно провести час у Львові, — кажу я. — Ти там навіть дівчину не можеш знайти, бо Кіру стережеш, співчуваю…

— Так. Тому не забудь про свій боржок переді мною, коли ми повернемось, — відповідає Макс.

— Сашо, час! — знов чую голос Дмитра.

— Все, давай, спишемось пізніше. 

***

Ми виходимо на біс двічі. І коли після останньої пісні я оглядаю залу клубу, то в першому ж ряді бачу ту саму дівчину, Віку, з якою цілувався при Кірі зовсім нещодавно.

Вона махає мені рукою і усміхається. 

Я теж махаю їй. Якщо Кіра пару днів спілкуватиметься з тими двома, то я теж, певно, можу поспілкуватись з кимось ще. Може, тоді вона приревнує і буде більше думати про мене…

Коли ми йдемо зі сцени, за лаштунками я відкриваю інсту. Думаю, що вона точно написала туди, я ж давав їй свій музичний аккаунт.

І дійсно, в діректі є повідомлення:

“Привіт, чудовий концерт, отримала море задоволення! Може, посидимо десь?”

"Давай, бари ще точно працюють. Я зараз вийду, іди до чорного виходу позаду клубу, зустрінемось там. Тоді фанатки не розірвуть нас на клаптики по дорозі", — пишу я і додаю смайлик. 

“Вже йду”, — відповідає Віка. 

Певно, не дуже добре змушувати дівчину ревнувати, але мені хотілось, щоб вона не забувала про мене, поки була у відрядженні з тими двома. 

Я беру пляшку і знов прикладаюсь до неї. Все ж трохи нервую через те, що Кіра не в Києві, та ще й з тим збоченим босом…

Ми зустрічаємось на тому місці, де домовились. 

— А можна з тобою сфоткатись? — запитує Віка. 

Я думаю, що це хороша ідея. Якщо вона виставить фотку і тегне мене, Кіра точно її побачить.

— Так, чому ні, — я усміхаюсь і підходжу ближче.

Простягаю руку вперед і роблю селфі на її телефон. 

На вулиці доволі темно, але фотка все одно виходить чітка. 

— Ось, можеш відмітити профіль групи, я прийму відмітку, — кажу я, повертаючи їй мобільний. 

— Супер, обов’язково відмічу! — каже Віка.  — Все, готово. Тепер можна йти відпочивати! 

— Так, давай відірвемось на повну, — відповідаю я, обіймаючи її за талію…