Глава 26. Кіра. "Тому що в неї є хлопець..."

— Добре, я піду? — запитую я в Яра, відчуваючи, як серце швидко б’ється в грудях. Все ж його слова  і ця новина про відрядження вивели мене з рівноваги. 

— Так, до завтра. Їдемо потягом. Можу забрати тебе з дому, щоб було легше з сумками, — пропонує Яр.

— Та не треба, я сама приїду, — кажу я. Чомусь не хочеться, щоб він знав, де я живу. Хоча в моїй особистій справі і є адреса, але… Я ще не знаю, як повідомлю Саші цю новину. Може, не казати, з ким я їду? Просто відрядження та й усе.  — Мене хлопець привезе, — додаю насамкінець. 

— Зрозуміло, — він киває і бере зі столу якийсь документ, більше не дивлячись на мене. — Можеш йти. 

— До побачення, — я виходжу з кабінету, зачиняю двері і видихаю повітря. Ця розмова далася мені нелегко. Але я відчуваю і певне задоволення. Сама не знаю чому. І передчуття чогось важливого для себе…

***

— Це недовго, всього два дні, — кажу я Саші. — І ми знову будемо разом. 

— Майже три, бо ви там будете три ночі і тільки зранку поїдете, — він зітхає. 

— Я буду тобі дзвонити, — я торкаюся його руки. — Не сумуй, будь ласка. 

— Будь обережна… З шефом, — врешті-решт говорить він, коли ми вже йдемо до потрібної платформи.

— Ти ревнуєш? — запитую я. 

— Ревную, — не заперечує Саша, переплітаючи наші пальці. 

— Ти ж чув нашу розмову, — кажу я після невеликої паузи. — Я нічого до нього не відчуваю…

Чомусь серце починає калатати так само сильно, як тоді, коли я вийшла з кабінету Яра. Невже я говорю неправду, і сам мій організм про це мені сигналізує? 

— Та й там будуть інші співробітники, — кажу я бадьорим голосом, щоб приховати хвилювання. 

— Тільки Макс і Яр, — Саша зітхає. 

— А звідки ти знаєш? — я аж зупиняюся на місці і здивовано дивлюся на нього. — Я не казала тобі цього…

— Бо он вони стоять, — каже він, киваючи на мого шефа і його помічника. — І стоять тільки вдвох. 

Я відчуваю, що червонію. 

— Ну, я не знала, — бурмочу, не дивлячись на нього. — Думала, що ще хтось поїде…

Саша зітхає і ми підходимо до Яра і Макса.

— Добрий день, мене звуть Саша і я — хлопець Кіри, — Саша дивиться на Яра і Макса, а потім на мене. 

— Добрий, — Яр усміхається Саші і потискає його руку. — А я — Яр, її бос. А то — Макс, мій зам. 

— Добрий день, — повторюю за Сашею я. 

Макс робить те ж саме і вдає, ніби вперше бачить Сашу. 

— Нам вже треба заходити до потягу, — Яр простягає руку до моєї сумки, яка у Саші. — Далі я візьму.

— Та краще я, — Макс швидко перехоплює сумку у Саші. 

— Добре, — киває Саша, а потім підходить до мене і обіймає. — Я буду сумувати за тобою, Кіро. 

— Не сумуй, — тихо кажу я. — Я скоро повернуся. 

— Я люблю тебе, — на цих словах він подається вперед і, прикривши очі, цілує мене в губи.

— Я теж тебе люблю, — кажу я, відчуваючи вину за те, що змушую його страждати через Яра.  — Тільки робочі стосунки, і нічого більше, — додаю, усміхаючись. 

— Добре, — він киває. — Я зустріну тебе за три дні. 

— Домовились, — я ще раз обіймаю його. — До зустрічі! 

Коли підходжу до вагону, ще раз кидаю погляд на Сашу. Махаю йому рукою і заходжу досередини. 

— Ти будеш в окремому люксі, — каже Макс, затягуючи мої речі в одне з люксових купе. — Ми з Яром — в сусідньому. Взагалі це окреме викупалось Яру, як шефу, ну але ми з ним вже домовились. 

Яра біля нас немає. Йому хтось подзвонив і він все ще біля потягу. 

— Дякую, — кажу я. — Мені трохи незручно, що через мене у вас з Яром стільки клопоту. 

— Все добре, — він торкається моєї долоні і зазирає в очі. — Я хочу, щоб тобі було зручно і комфортно. Ти важлива мені.

— Справді, — я усміхаюся. — Буду старатися, щоб виправдати твою довіру…

— Вже розселились? — чую я голос Яра за спиною і одразу легенько відсторонюю свою долоню від долоні Макса.

Відчуваю, немов мене зловили на гарячому. Дивно, що поряд із Яром виникає таке відчуття. Я б не мала хвилюватися про те, що він має подумати. Адже у нас тільки робочі стосунки. У мене є Саша…

— Так, дякую, — кажу я. 

— Сходимо на вечерю в вагон-ресторан. А вже зранку будемо у Львові, — додає він. — Влаштовуйся, зустрінемось за півгодини, нормально? 

***

Коли ми приїжджаємо до готелю, виясняється, що при бронюванні номерів хтось наплутав (але мені закрадається підозра, що це зовсім не випадковість). Я думала, що у кожного з нас трьох буде окремий номер, але вільних виявилося всього два: один одномісний і один з великим двоспальним ліжком.

— Яре, і хто цим займався? — голос Макса звучить не дуже задоволено.

— Моя секретарка, — каже він. — А що такого?