Глава 25. Макс. Підслухане і проговорене.

Коли я прослизаю через приймальню, вже підходжу до кабінету Яра, і моя рука лягає на ручку, я раптом чую голос Яра:

— Скажи, про кого ти думала в той момент… — питає він і я так і не натискаю на ручку. 

А тим часом з кабінету чується відповідь:

— Про вас, — це точно голос Кіри. Схвильований і тихий, але я ні з чим його не сплутаю. 

хоча може ще щось би додати

— Я щасливий, якщо це так… — голос Яра в цю мить такий мʼякий і солодкий, що мене від нього аж нудить.

Я відпускаю ручку. Чомусь стає якось особливо боляче, хоч і не мало б бути. Я роблю декілька кроків назад, а потім виходжу з приймальні. Швидко йду до свого кабінету, не розумію, що відбулося…

Зачиняю за собою двері і дістаю мобільний, а потім, навіть не думаючи, набираю Сашу. 

— Алло, — ліниво відповідає він.  — Ти переплутав номер?

— Хоч би вітатись зі старшими навчився, — кажу насуплюючись, а потім питаю прямо: — Що у вас з Кірою?

 — Ми зустрічаємось, — Відповідає той, вмить стаючи серйозним. — А чого це ти цим цікавишся? Чи не шеф тебе підіслав? 

— Значить, я не помилився, — я зітхаю. — То що сталось? Розказуй. 

 — Він їй подзвонив, молов якісь дурниці, — Саша хмикає. — Може, його дівчина його продинамила, чи він напився? Ти погано за ним стежиш…

— Вчора він був вдома, я особисто завіз його після всього двох склянок. Він не напився, — не погоджуюсь я. — А зранку в них ці дивні розмови… Вони точно не бачились? Що він там "молов"? Бо його слова в кабінеті звучали двозначно… Дуже. Я хочу знати точно. 

 — Я так зрозумів, він збирався зайнятися з нею сексом по телефону, — каже Саша сердито. — Але я не дав цього зробити. Якщо він не припинить, я прийду до вашого офісу і натовчу йому пику, так йому й передай! Кіра — моя дівчина! 

— Як завівся, — я усміхаюсь, мене чомусь забавляє його реакція. — Блін, мене заздрість бере. 

— І ти туди ж, — каже він. — Що ви всі в ній знайшли? Ні, я розумію, що вона класна, але чому саме вона? Вона ж зайнята!

— Не знаю, — я замислююсь, а потім несподівано навіть для себе чесно зізнаюсь: — Може, якраз мене найбільше заводить саме те, що вона з тобою. 

— Подобається відбивати чужих дівчат? — він хмикає. — Це якось несерйозно…

— Хіба я відбивав її? — не погоджуюсь я. — Мене влаштовує, коли вона, наприклад, цілується спочатку з тобою, а потім зі мною. В цьому є щось особливе. 

— То ви з твоїм другом збоченці, я так і знав, — каже він. — Любите груповуху?

— Ніколи не думав про подібне. Насправді, в мене вперше взагалі щось таке, — зізнаюсь я. — Але, як не дивно, я не відчуваю до тебе ревнощів чи чогось подібного. 

 — Ну, а я відчуваю, — злиться він. — Коли твій шеф чи ти пристаєте до моєї дівчини, я відчуваю непереборне бажання вас віддубасити! 

Я усміхаюсь. Чомусь стає весело, весело і приємно. Мені подобається, коли Саша злиться. 

— Ти знаєш, що ми втрьох їдемо у відрядження? — питаю я. 

— Ви? Втрьох? — здається, він вражений. — Кіра нічого мені не казала…

— Я і сам тільки сьогодні дізнався, — говорю я. — Будеш сильно ревнувати? 

 — Яр це спеціально підлаштував? — запитує він. — Щоб переспати з нею? 

— Хочеш, щоб я зупинив їх? — не знаю, чому я питаю саме це.

 — Так, дуже хочу, — він, здається, дійсно занепокоєний. 

Я хотів тільки трохи подражнити його, але зараз, коли чую, що він дійсно переживає, чомусь стає його шкода. 

— Добре, я зупиню, — кажу без жартів, серйозно. 

— Я буду дуже вдячний, — говорить він. — Знаєш, ти хотів з нами разом кудись ходити… То можеш ходити, я не проти. Тільки простеж, щоб у цьому відрядженні Яр не приставав до Кіри…

— Ти серйозно? — я не очікував, що Саша запропонує подібне. Я вже майже змирився з тим, що цього ніколи не буде, і що я залишусь за бортом, але зараз… 

— Цілком, — каже він. — Не знаю, чому, але я тобі довіряю…

— Я все зроблю. Не переживай. Кіра не залишиться з ним наодинці навіть на мить, я завжди буду з ними, всі три дні. І, якщо треба, вечори. Буду відводити її навіть до номеру, з ним не залишу. 

— Добре, — каже Саша. — Дякую, Максе…

— Ти сам теж не нароби дурниць. Поки нас не буде, — додаю я. 

— Я ніколи їй не зраджу, — каже він.  — Про це можеш не хвилюватися. 

— Ти ще такий малий, можеш десь напитись, чи ще щось. Знаю я той вік. Якщо будеш сильно ревнувати, можеш втратити контроль і кудись вляпатись.

— Не нап’юся, —  каже він. — І нічого я не малий,  не треба за мене переживати. Подзвониш мені звідти? Ну, розкажеш, як там у Кіри справи…

— Добре, подзвоню, можу хоч кожен вечір дзвонити, це не проблема, — говорю я. — Будь на звʼязку. 

— Обов’язково, — він сміється. — Дзвони, я тільки за.