Глава 23. Саша. Телефонне...

— Ти можеш бачитись, з ким хочеш, — я обіймаю її за талію і притягую до себе. 

Торкаюсь губами її шиї. Хочу, щоб вона думала про мене, а не про тих двох. Мої долоні гладять її стегна. 

Те, що ми на людях, хай і в напівтемряві в барі, додає гостроти. Ніхто не звертає на нас уваги, але все одно все відчувається якось гостріше.

— Я хочу тебе, — шепочу Кірі на вухо. 

Раз її боси так просто роблять, що хочуть, то я теж буду так робити. Вона — моя, а не їхня…

— Я тебе теж, — тихенько каже вона, міцніше обіймаючи мене за шию . 

— Поїхали звідси, — я трохи прикушую шкіру на її шиї, легенько, але достатньо, щоб залишити майже невидимий слід . 

Переплітаю наші пальці і виводжу її з бару… 

***

Коли ми заходимо до спальні, я одразу завалюю її на ліжко. Сьогодні я не такий мʼякий і ніжний, як зазвичай. Губами блукаю її шиєю… Поцілунки стають спекотнішими, я хочу залишити на ній слід, хочу, щоб ті двоє знали, кого обрала Кіра. 

Руками блукаю її спокусливими вигинами а потім пірнаю під одяг. Коли я торкаюсь її нижче, вона видихає повітря мʼяко, але пристрасно. Я знаю, що їй подобається, відчуваю це, чую в кожному  її видиху. 

Муркоче щось незрозуміле, а я цілую, цілую і ще раз цілую… Мені завжди так добре з нею… 

Але, як часто буває, у найбільш непідходящу мить лунає дзвінок Кіриного телефона. 

Вона завмирає, ніби вмить отямлюючись.

— Треба глянути,  хто то, — каже і простягає руку до сумки, що стоїть на тумбочці біля ліжка. 

— Ну раз треба, дивись, — хоч і кажу це, рукою пірнаю глибше.

Кіра здригається і знов видає той приємний звук, який мені так подобається. 

— Сашо, припини, — каже вона, усміхаючись і легенько відсторонюючи  мою руку. — Я тільки гляну, хто це, і тоді продовжимо. 

Вона дістає мобільний, який продовжує дзеленчати. 

— От дідько,  — каже розгублено. — Це Ярослав Михайлович, я маю відповісти…

Щойно вона прикладає телефон до вуха, я придумую дещо, що має змусити їх думати про мене. 

— Алло, я слухаю,  — каже Кіра і, видно, випадково натискає на гучномовець, бо я чую голос Ярослава. 

— Кіро, пробач, що так пізно, — каже він, а я тим часом знов торкаюсь її губами. — Ти ще не спиш?

— Ой, — мимоволі виривається в Кіри, аж вона затискає рота рукою. — Ні, не сплю, я вас уважно слухаю…

Я усміхаюсь і проводжу язиком по ніжній шкірі, вона вся тремтить, я це відчуваю, і мені це дуже подобається.

— Що з твоїм голосом? Якийсь схвильований… Може, я застав тебе за чимось цікавим? — хитро питає він. 

— Та ні, — вона на мить замовкає. — Все в порядку…

А я тим часом цілую. От тепер по її обличчю чітко видно, що її практично "застали" за цікавим. Вона вся здригається і закушує губи.

— Ти так дихаєш, — каже він на видиху. — Певно, все ж щось робиш прямо зараз? Скажи мені. 

— Я дивлюсь телевізор, — випалює вона. — Фільм дуже… е-е-е… страшний…

Я легенько стискаю її в своїх долонях, при цьому губами не відриваючись від ніжної шкіри. 

Вона все ж видає той самий звук, якого я так очікував.

— Кіро… — тепер вже й Ярослав дихає якось інакше, глибше. — Зізнайся. 

— Ні, — відповідає вона. Але, мабуть, більше не в змозі нічого промовити. 

— Ну добре, раз так… — його голос стає нижчим. — Я теж… Не зізнаюсь.

Вона тримає слухавку біля самого вуха, але він все ще на гучномовці і я все чую. Кіра і сама видає тихий видих, коли я знов цілую її. 

Вона закусує губу, боїться бути надто відвертою. А я навпаки хочу, щоб і цей її бос, і той придурок Макс знали, чия вона…