Глава 19. Кіра. Голе прасування

— Навіщо? — я аж рота роззявляю від несподіванки. Пригадую ту картину, яку побачила у свій перший робочий день, і відразу щоки заливаються фарбою. 

Він встає з-за столу і обходить його. Підходить до мене, нахиляється до мого обличчя, він дуже близько. В якусь мить його подих лоскоче мою шию:

— Треба привести його в належний вигляд…

— Я… прошу вибачення, надалі буду краще стежити за своїм одягом, — кажу, роблячи крок назад, і упираюся спиною в стіну. 

— Роздягайся швидше, перерва не вічна, — продовжує він. 

“Може, він якийсь маніяк,  — думаю я. — Що робити? Кликати на допомогу? Ні, якось соромно… Може, хтось зайде, наприклад, Макс…”

— Піднімай руки…

Я піднімаю руки, немов загіпнотизована і думаю, може вдарити його ногою нижче пояса і втікати? Але тоді практику мені точно не зарахують…

— Може, краще, не тут, — кажу я. — Раптом хтось зайде? 

— Тільки тут, — він торкається долонями моєї кофтинки і тягне її вгору.

Повільно, дуже повільно. Його пальці, як розпечене залізо, обпікають мою шкіру.

Раптом я відчуваю дивне збудження. Думаю, якби зараз він поцілував мене, я б не стала противитися…

Він дихає мені в шию, я чую, як його дихання стає глибшим.

За мить кофтинка вже летить на стіл.

Яр усміхається, а потім присідає переді мною навпочіпки і починає розстібати спідницю.

— Ой, — тільки й кажу я, коли спідниця спадає з мене, і я залишаюся стояти перед ним лише в білизні. Добре, хоч білизна гарна, а то взагалі був би сором…

Якусь мить він так і сидить, а потім його губи торкаються мого живота. На одну мить, буквально на мить, і одразу відриваються від нього. Його руки також зникають з моїх стегон, він встає і усміхається:

— Вважай, що я тебе майже пробачив.

Я завмираю на місці, гадки не маючи що мені робити далі. Тільки подумки молюся, щоб ніхто зараз сюди не зазирнув. 

— Шкода, що це не треба попрасувати, — він торкається кінчиками пальців мого ліфа. 

— Так, не треба, — погоджуюсь я, і раптом мені доходить. — У вас є праска? 

— Ти цілувалась з Максом? — він зазирає мені в очі.

— Лише один раз, — чесно відповідаю я. — І він сам почав…

— І більше у вас нічого не було? — його вільна долоня раптом трохи стискає мій бік.

— Так, нічого, — кажу я, виструнчившись, немов солдат перед генералом. 

— Хочеш, щоб я забув про це? — питає пошепки на вухо. 

— Хочу, — так само пошепки відповідаю я. 

— Тоді ти маєш змусити мене забути, — він торкається губами мого вуха. — Один поцілунок. Що скажеш?

Я почуваюся як загіпнотизована. Хочу сказати, що в мене є хлопець, і недобре цілуватися з кимось іншим, але мої губи немов відмовляються слухатися мозку. 

 — Так, — вимовляють вони. 

Він трохи відсторонюється і зазирає мені в очі. Я бачу, що його очі темнішають, за зіницями майже не видно блакиті райдужки.

Його долоня торкається моєї щоки, інша все так само погладжує бік, а потім він подається вперед, прикриваючи очі. Його губи торкаються моїх, зминають їх у поцілунку і я прямо тону у морі нових для себе відчуттів. Це далеко не перший у моєму житті поцілунок, але він відчувається таким незвичним, немов досі то були лише репетиції цього, справжнього… 

Я починаю відповідати і навіть торкаюсь долонями його шиї, але раптом відчуваю, що Яр відсторонюється.

Я хочу розплющити очі, аж раптом чую його шепіт мені на вухо:

— Ну, я забув про Макса, а ти?

— У мене є хлопець, — кажу я те, що збиралася промовити ще раніше, але вийшло тільки зараз. 

— Прекрасно, молодість, хлопці, дівчата і все таке, — він поправляє краватку і комір сорочки. — Попрасуй спідницю і кофтинку. Праска і дошка в шафі навпроти. 

— Добре, — тихо кажу я. — Дякую. 

Він киває і сідає за стіл, беручи до рук якісь документи і починаючи їх переглядати, ніби між нами зараз абсолютно нічого не трапилось. Ніби я не стою зараз тут перед ним майже гола і не горю… Певно, я дуже червона, але він більше ніяк не реагує на мене.