Глава 18. Кіра. А тепер одяг… Знімай

— Ой, мені вже пора на роботу, — кажу я, коли поцілунки Саші стають ще більш наполегливими, а його обійми міцнішими. — Ярик мене вб’є, він не любить, коли запізнюються!

— У вас ще й нарада якась ніби, — згадує Саша. — Це сьогодні?

— Блін, точно, треба вже бігти, — я зіскакую з ліжка і починаю стрімголов вдягатися. — Спідниця пожмакана, от засада. Ну вже немає коли прасувати! 

— Шкода, в мене запасних нема, — Саша усміхається. — Потім можеш залишити щось тут, про всяк випадок. 

— Мабуть, так і зроблю, — я чмокаю його в щоку. — Дякую за турботу! Викличеш мені таксі, поки я вмиюся і причешуся?

— Добре, зараз… — відповідає він і йде до своїх штанів, які лежать на підлозі, а потім дістає з них мобільний… 

***

Я заходжу до офісу і бачу, що навколо підозріло безлюдно. Мабуть, усі вже в залі для нарад. Швидко прямую туди, радіючи, що зараз не зима і не потрібно витрачати час, щоб зняти верхній одяг. 

Відчиняю двері і бачу, що зал уже повний людей, стараюся непомітно прошмигнути на вільне місце, але тут чую голос шефа за своєю спиною. 

— Кіро, ось і ти, а я вже ходив тебе шукати!

— Доброго ранку, я потрапила в затор, — кажу, усміхаючись якомога  приязніше. — Вибачте, будь ласка. 

Яр оглядає мене з ніг до голови і трохи підтискає губи. Потім переводить погляд на Макса, який вже в залі, а з нього знову на мене.

Макс як завжди вдягнений з голочки, та й прийшов раніше, бос це точно розуміє.

— Іди на своє місце, починаємо…

— Добре,  — кажу я і сідаю поруч з Максом. Мабуть, це моє місце, інакше чого б Ярослав саме сюди дивився? 

— Доброго ранку, — кажу я Максу і раптом бачу в себе на колготках стрілку. Треба буде після наради піти у вбиральню і зняти їх. Понеділок почався якось не дуже вдало…

— Доброго, — він теж оглядає мене з ніг до голови і погляд його чіпляється за ту саму злощасну стрілку. — У когось, видно, навіть дуже доброго…

— Припинили розмови, вже починаємо, — перериває нас Яр. В цю мить він дивиться на Макса, і його погляд чомусь невдоволений…

***

Вже перед самою обідньою перервою я вирішую сходити в магазин і купити нові колготки. Заодно вип’ю кави, бо з самого ранку в роті ні макового зернятка не було, відчуваю, що в животі вже бурчить від голоду. 

Але не встигаю я вийти зі свого кабінету, як бачу Ярослава, який стоїть у коридорі. Дідько, чому я не зачекала ще десять хвилин, щоб уже з чистою совістю йти куди заманеться? 

Думаю як би мені розвернутися і тихо зникнути з його поля зору, але не вдається…

— Кіро, за мною, — він хитає головою в бік свого кабінету. 

Зітхаю і йду слідом, думаючи, що якщо він зараз дасть мені якусь роботу, то я залишуся голодною вже до самого вечора. Все-таки якось несправедливо складається це офісне життя…

Коли ми заходимо всередину, він вказує мені на стілець навпроти свого столу, а сам починає ритися в своїх ящичках.

— О, ось, нарешті знайшов, — він дістає пачку колгот і простягає мені. — Заміни, тут. Так по коридорах офісу більше ходити не будеш. 

Він сідає на стілець навпроти мене і схрещує руки на грудях. 

— Д-дякую, — від несподіванки я починаю затинатись. 

— Ти спала у Макса? — він ще більше вибиває повітря в мене з легенів. 

— Чому ви так думаєте? — я витріщаюся на нього. Потім згадую вчорашній дзвінок. 

— Ви були разом позавчора вночі, сьогодні зранку шепотілись про щось, — Яр насуплюється.

— Ми про роботу говорили, — кажу я. — А позавчора просто випадково зустрілися, я була зі своїм хлопцем. Можете в нього самого спитати!   У Макса, — уточнюю після паузи.  — Він підтвердить, що я поїхала додому. 

— Колготки, — він киває на колготки і його погляд ковзає від мого обличчя вниз.

Я буквально відчуваю, як він ніби торкається мене цим своїм пронизливим поглядом. 

— Колготки іноді мають здатність рватися, — пояснюю йому як дитині. — Можна сісти на стілець, а там якась скалочка, і все, дірка готова,  — я зітхаю. — Вибачте, що не помітила одразу…

— А тепер одяг… — продовжує він. — Знімай.