Глава 9. Скажемо йому…

САША

Коли я прокидаюсь, Кіра лежить у мене на плечі і пригортається до мене уві сні. Раніше я часто прокручував такий варіант розвитку подій в голові, але не думав, що колись це дійсно станеться. Кіра мені подобається, завжди подобалась. Але я для неї завжди був просто другом, тож вчорашній вечір став відкриттям. Сподіваюсь, вона не пожалкує про те, що трапилось, бо я точно не жалкую…

Кіра починає крутитись і в якусь мить розплющує очі. Наші погляди зустрічаються і я усміхаюсь їй:

— Добрий ранок…

 — О, це ти, — каже вона якось трохи здивовано.  — Привіт! 

— Сподіваюсь, ти не жалкуєш? — я все ж кажу цю жалюгідну фразу, бо її погляд не надто задоволений… Чи то мені просто здається, не знаю. 

— Все було супер, — каже вона. — Просто мені наснився дивний сон. От я й здивована…

— Розкажеш? — запитую я, зазираючи їй в очі.

— Мені наснилося, ніби я виходжу заміж за Макса. Але потім передумую і втікаю прямо з церкви. Ото комедія! 

— Він і в думках не може залишити тебе, — я усміхаюсь, намагаюсь виглядати невимушено, але все ж мені неприємно, що після ночі зі мною їй сниться Макс. — Але добре, що ти втікаєш, такий фінал сну мені подобається.

— От я втекла, ловлю таксі і думаю, що ти там залишився, у церкві. А потім раптом прокидаюся, і бачу, що ти тут. Тому я й здивувалась!

— То ти хотіла втекти зі мною? — я тягнусь вперед і легенько чмокаю її в губи.

— Ага, мабуть… Але ти десь загубився, — вона легенько смикає мене за волосся. — Тепер триматиму тебе міцніше, щоб ніхто не вкрав! Ніяка Віка! 

— Виходить, ми будемо зустрічатись? — я зазираю їй в очі. — По-справжньому, без ігор.

— А ти цього хочеш? — серйозно запитує Кіра. 

— Думаю, так, — я киваю. — Хочу. Ти завжди мені подобалась.

— Значить, ми можемо спробувати розпочати новий етап наших стосунків, — каже вона. — Вірніше, ми, здається, вже його розпочали…

— Так, — я усміхаюсь і торкаюсь долонею її щоки. — Блін, я десь рік тому сказав собі, що більше не буду на це сподіватись. А все так склалось. Прямо магія якась. 

— Ти рік тому уже хотів зі мною зустрічатися? — вона недовірливо поглядає на мене. — Чому ж тоді нічого не сказав? 

— Боявся, що якщо ти відмовиш, то віддалишся від мене, — зізнався я. — Ну, таке буває у друзів. Якби ти ставилась до мене тільки як до друга, то так би все і сталося…

— Але ти для мене не просто друг, — вона бере мене за руку. — Ти завжди був для мене особливою людиною…

Я переплітаю наші пальці а іншою рукою гладжу Кіру по щоці. Це правда. Скільки я таємно мріяв про неї? Вже не сподівався на подібне, хіба що тоді, коли ми одружимось… Була ідея зробити щось подібне на нашу шлюбну ніч, але все складається куди краще. 

— Я дуже радий це чути, Кіро. Тоді, значить, сьогодні… Почнемо зустрічатись? Ти будеш моєю дівчиною? Насправді, не по грі, — я зазираю їй в очі.

— Звичайно, буду,  — каже вона. — Ти можеш не сумніватися, що я справді бажаю цього. 

— А як же Макс, який тобі снився? — я трохи стискаю її долоню в своїй. — Здається, він на щось розраховував…

— Ну, хто не встиг, той запізнився, — лукаво усміхається Кіра. 

— Обожнюю тебе, — я теж усміхаюсь і знов цілую її. 

Тільки тепер вже прикривши очі і притягнувши Кіру до себе. Моє серце бʼється дуже часто. Я дійсно довго, дуже довго чекав на подібний шанс, і ось він випав. Вона тут, в моїх руках, дає обіймати себе і цілувати, і сама відповідає на поцілунки…

— Якщо він буде приставати на роботі, я йому вмажу, — кажу я врешті-решт, усміхаючись.

— Та не буде, — відповідає вона. — А на вихідних, коли підемо кудись утрьох, скажемо йому, що ми зустрічаємося по-справжньому. 

Я не думав, що вона все ще збирається бачитись з ним на вихідних. Але з іншого боку, я не хочу, щоб вона зʼясовувала з ним стосунки наодинці. Краще ми будемо там всі втрьох, все правильно.

— Добре, давай так і зробимо…

КІРА

— Ой, мені вже пора на роботу, — кажу я, коли поцілунки Саші стають ще більш наполегливими, а його обійми міцнішими. — Ярик мене вб’є, він не любить, коли запізнюються!

— У вас ще й нарада якась ніби, — згадує Саша. — Це сьогодні?

— Блін, точно, треба вже бігти, — я зіскакую з ліжка і починаю стрімголов вдягатися. — Спідниця пожмакана, от засада. Ну вже немає коли прасувати! 

— Шкода, в мене запасних нема, — Саша усміхається. — Потім можеш залишити щось тут, про всяк випадок. 

— Мабуть, так і зроблю, — я чмокаю його в щоку. — Дякую за турботу! Викличеш мені таксі, поки я вмиюся і причешуся?

— Добре, зараз… — відповідає він і йде до своїх штанів, які лежать на підлозі, а потім дістає з них мобільний… 

***

Я заходжу до офісу і бачу, що навколо підозріло безлюдно. Мабуть, усі вже в залі для нарад. Швидко прямую туди, радіючи, що зараз не зима і не потрібно витрачати час, щоб зняти верхній одяг.