Глава 7. Фанатка і бажання

САША

Я заїжджаю за Кірою. Помічаю, що її батько спостерігає за нами з вікна, коли вона виходить.

Я обіймаю її і коротко цілую в губи:

— Мені здається, твоя сімейка — таємні вуаєристи…

— Твоя теж, — усміхається вона.  — Дивно, чому б їм просто не залишити нас у спокої…

— Вони переживають за тебе, хочуть, щоб в тебе була гідна пара, щось таке, — я відкриваю перед нею дверцята машини.

— Ну, ти ж наче гідна пара, і ми разом, але вони все одно постійно насторожі. Бояться, щоб ти не зірвався з гачка?   — вона весело сміється і сідає на переднє сидіння. 

— Ти гачок, а я — риба? Якось несправедливо! — я теж сміюсь, займаючи місце за кермом. — Стоп… Щось не сходиться… А де ж наживка? 

— Татові грошики? — припускає Кіра. 

— Певно, — киваю я. — Добре, поїхали, треба випити…

***

В барі ми сідаємо за стійку. Бармен наливає нам алкоголь, але цього разу я пʼю не так багато, як вчора, контролюю себе, та й взагалі розводжу віскі, а не пʼю чистий.

— Як будеш поводитись на роботі? З Максом? — питаю, відпиваючи віскі з колою.

— Та як завжди, — Кіра знизує плечима.  — Згідно службової субординації.

— А якщо він як твій бос? Буде приставати прямо в офісі? — продовжую допитувати я.

— Я знаю прийоми самооборони, ти ж сам мене вчив, — сміється вона. 

— А якщо ти не захочеш його відштовхувати? Він тобі подобається…

— Знаєш, хоч ми сьогодні лише вдвох, але мені здається, що Макс тут, поряд із нами, — вона простягає руку і торкається мого чола. — У твоїй голові! 

— Певно, я боюсь, що він вкраде тебе у мене, — я насуплююсь.

— Мене неможливо вкрасти, бо я належу сама собі, — повчально каже вона. —  І взагалі,  це я маю хвилюватися, щоб тебе не вкрали. Поглянь як дівчата за тим столиком на тебе витрішаються! 

Я переводжу погляд туди, куди киває Кіра, і дійсно бачу двох дівчат трохи молодших за нас. Вони усміхаються, одразу помічають, що я дивлюсь на них. Я усміхаюсь їм у відповідь. 

Раптом одна з них підіймається з-за столика і підходить до нас. Вона стоїть і трохи знічено дивиться на мене.

 — Вибачте, це ви соліст гурту "Destiny" ? Я приходжу на всі ваші концерти, ваші пісні чудові! 

Вона ледь облизує губи, кажучи це. 

— Так, я, — киваю. — Приємно чути, що мене впізнали. Дякую за підтримку.

— Можна взяти у вас автограф?  — вона підходить ближче і простягає маленький блокнотик і ручку. 

— Так, — я киваю і розписуюсь в блокноті. — Ви підписані на нашу інсту? Я сам веду її, тож якщо напишете туди, я відповім. 

— О так, — каже вона. — Обов’язково напишу! А можна фото з вами? Моя подруга зараз швидко зробить, і я не буду вам більше надокучати. До речі, я Віка. 

— Приємно познайомитись, — я усміхаюсь. — І я, в принципі, не проти фото…

Я подумав, що навряд батьки побачать це фото, бо ж мій реальний профіль вона все одно не зможе відмітити. 

Дівчина хутко махає рукою своїй подрузі, та дістає телефон і підходить до нас. 

— Круто, я й мріяти не могла про таку удачу, — каже Віка, підходячи до мене ще ближче. 

Вона кладе руку мені на плече, а я легенько обіймаю її за талію. За мить її подружка робить декілька фото і я відпускаю дівчину. 

Вони з подружкою сідають за свій столик і про щось там шепочуться, весь час поглядаючи на нас. 

— От вона, слава, — усміхається Кіра. — Можу передбачити, що скоро ти не зможеш вийти у громадське місце. І щоб тебе там не атакували фанатки. Тож, поки є можливість, насолоджуйся…

— Вона симпатична, — кажу я замислено. — Віка. 

— Сподобалась тобі? — Кіра підморгує. — То запроси її на танець! 

— І залишити тебе на барі? — я махаю рукою. — Щоб потім Макс сказав, що… — я обриваю себе на півслові.

 — А що Макс? — вона махає рукою. — Я йому не скажу… Тож давай, уперед! 

КІРА

Я спостерігаю за тим, як Саша підходить до Віки, щось їй говорить, вона знічено киває, і обоє вже за мить опиняються в центрі залу.

Він обіймає її, вони розмовляють. Його рука опускається трохи нижче її талії і я  відчуваю якийсь дискомфорт. Може, мені не треба було підштовхувати його до неї? Все ж, це мій Саша, ми з ним навіть планували одружитися.. 

Коли він шепоче щось їй на вухо, я вдивляюсь ще уважніше, а потім помічаю, що він торкається губами її шиї. 

Нічого собі, який швидкий! Згадую, як він хмурився, коли Макс мене поцілував, і усміхаюсь. А може, Саша це робить спеціально, щоб помститися мені? 

Мелодія закінчується і він проводжає дівчину до її столика, знов щось їй шепоче і йде до мене. 

Усміхається, сідаючи на своє місце і зазираючи мені в очі: