Г лава 6. Спонтанний порив і розвідка

МАКС

Це спонтанний порив, я взагалі не думав, що зроблю щось подібне, але коли цілую її, то відчуваю хвилювання. Я дійсно хотів подібного, хай і намагався це заперечувати. 

Серце бʼється частіше, ніж зазвичай. Кіра спочатку завмирає, але потім все ж відсторонюється, ойкає і дивиться на свого "друга".

Я теж дивлюсь на нього. В ньому нічого особливого, от взагалі нічого… Музикант? Він не рівня їй, як і казала Ольга, Кіра щось приховує… Вона не та, за кого себе видає, це видно в кожному її жесті і погляді. 

— Ти ж не проти? — я з легкою насмішкою дивлюсь на блондинчика. 

Малолітка, ось хто він. І вискочка. Точно не рівня Яру. І чому я зараз згадую про Яра?...

— Проти, — Саша стає поміж нами. — Кіра забагато випила, з твого боку недобре цим користуватися!

— Інколи краще піддатись пориву, ніж потім шкодувати, — я знизую плечима і усміхаюсь. — Ходімо, я відвезу вас додому. 

— Вибач, — Кіра дивиться на Сашу. — То був лише жарт. Ми пожартували, що тут такого? 

— Принаймні, я від вашого жарту точно протверезів, — Саша насуплюється. 

— Значить, від цього жарту була ще й користь, не тільки моє особисте задоволення, — Макс усміхається.

— Не сваріться, — примирливо каже Кіра. — Такий хороший був вечір, не треба псувати його якимись тупими розбірками!

— Добре, не будемо, — бурмотить Саша. — Ходімо…

***

Я заводжу машину. Кіра сідає на заднє сидіння, бо Саша не дає їй сісти поруч зі мною, і сам займає це місце. 

Відчуваю себе дивно, я хотів прослідкувати за нею, хотів знайти докази чогось такого, що могло б відштовхнути Яра від неї на крайній випадок, а замість цього…

Ми їдемо мовчки. Коли підʼїжджаємо до її будинку, я обертаюсь до неї і зазираю в очі:

— Тепер хотів би не штраф, а маленьку вдячність.

Мені подобається говорити їй подібне при Саші. Не знаю, чому. 

— Дякую, — вона чмокає мене в щоку і усміхається. 

— Я б хотів ще так побачитись, — я зазираю їй в очі. — Що робите завтра ввечері?

— Сашо, що ми завтра робимо? — Кіра  повертається до нього. 

— Що завгодно, але без нього, — він показує на мене пальцем. 

— Та ну, чого, з Максом весело, — каже вона. 

В цю мить ми помічаємо, що в передпокої будинку Кіри загорається світло.

— Твій батько зараз вийде сюди, — шикає на Кіру Саша. — Краще йди, бо доведеться пояснювати, хто з нами.

— Добре, — вона усміхається. — Дякую за гарний вечір! Добраніч! 

— Добраніч, Кіро, — я усміхаюсь їй.

Саша теж бурчить "Добраніч", після чого Кіра йде. Ми слідкуємо, щоб вона зайшла додому, а потім я питаю в Саші його адресу. Він говорить її, але більше не проронює ані слова.

Якийсь час ми їдемо в тиші, і тільки коли майже підʼїжджаємо до його будинку, я вирішую перервати мовчанку:

— Ти ж не кохаєш її, чому так оскаженів?

— Яке тобі діло? — каже він, не дивлячись на мене. 

— Мені сподобався цей вечір і я не хотів би, щоб він був останнім, — говорю я. 

— Ти що, запав на неї?  — Саша хмикає. — Ви не підходите одне одному. 

— Ви теж не підходите одне одному, — я знизую плечима. — Невже тобі було зовсім не весело сьогодні? 

— Мені було не весело через тебе, — випалює він. — Бо ти хочеш просто погратися з нею, а вона моя найкраща подруга. І я нікому не дозволю розбити її серце! 

— Я вперше за три роки хоч на вечір забув про своє минуле і нерозділене кохання, — я насуплююсь. — Це був спонтанний вчинок, але я не шкодую.

— Ти не схожий на Ромео з нерозділеним коханням, — каже він дещо презирливо. 

Я дістаю з кишені свою візитівку і простягаю Саші:

— Ось. Я не буду наполягати. Але я хотів би, щоб ми поладнали. Можемо зустрічатись при тобі. Ходити кудись всі разом. 

— Навіщо це тобі? — дивується він. — Якби ти хотів з нею переспати, то навпаки став би наполягати на зустрічі сам на сам…

— Не знаю, — я дійсно не знаю відповіді. — Певно, я теж не хочу робити їй боляче. Будеш слідкувати за мною.

— Буду щось типу дуеньї? — він сміється. 

— Що? Це ще що таке? — я насуплююсь.

— Може, ти погано вчився в школі? Не читав літературу за програмою? — Саша знизує плечима. — Коротше, це в давнину були такі бабки, яких багаті батьки наймали для своїх доньок, щоб ті всюди ходили за ними по п’ятах і відлякували кавалерів…

— Ну на бабку ти не тягнеш, — я усміхаюсь. — Як я зрозумів, ти музикант? Але одяг дорогий. Ти, як і Кіра, з непростої родини.

— Наші батьки дружать, — відповідає він. — А прості родини чи ні, хтозна. Ми не бідні, це точно. 

— Тоді навіщо вона пішла на цю практику? — я задаю те питання, заради якого, в принципі, і влаштовував все це переслідування. Задаю його рівним тоном, спокійно.