Глава 7. Макс. Тупа дівка...

Останні дні тупа дівка не виходить з голови. Ніби як вона вже не сунеться до Яра, все стало на свої місця, Ольги зі своїм приторним слащавим голосом тут і так достатньо. 

Як і завжди, в обід заходжу до Яра, приношу каву і круасан. Дістав, що навіть не може спуститись до кафетерію:

— Чому ти не можеш обідати, як всі люди? — кажу, ставлячи тарілку і чашку йому під ніс.

Не на документи, а хотілось би. Задрав він з цими документами вже.

— Ти ж бачиш, скільки роботи, — каже він. — Відволічешся, а потім всі як почнуть чіплятися з питаннями, то поки немає відвідувачів, хочу попрацювати…

— Тому я забив на спадок, — я усміхаюсь і сідаю навпроти нього, підсуваючи тарілку. — Давай, їж. Потім доробиш. Я і так все приніс. 

— Що б я без тебе робив, — він усміхається. — Мені пощастило з другом!

— Я просто не люблю працювати, краще займатись чим завгодно, тільки не нести відповідальність, — я теж усміхаюсь. — Хочеться в клуб сходити, чи ще кудись. Але ти ж не підеш. Як завжди, у нас це тільки раз на місяць. 

— Минулого разу якось невдало сходили, — він махає рукою.  — Не хочеться й згадувати!

— Це точно, — я насуплююсь. — Ну добре, що Кіра нічого нікому не сказала. Але сподіваюсь, вона скоро піде з фірми. Практика — це ж ненадовго, так? 

— Так, вона ж іще вчиться, — каже Яр якось невдоволено. — Може, якщо покаже себе з кращого боку, запросити її на роботу після закінчення універу, як ти гадаєш?

Тільки не це… Блін, він серйозно?! 

Я намагаюсь тримати обличчя байдужим, але реально всередині все вибухає. Якого біса? Я думав, він вже забув про неї.

— У тебе серйозна контора, навіщо воно тобі? Хоча… Роби як знаєш, — я знизую плечима. 

Думаю, що все одно до завершення універу ще роки, то Яр і забуде про це. 

— Хоча ще треба подивитися на неї в ділі, — каже Яр.  — Якщо буде тільки фліртувати з чоловіками, то думаю, таких у нас і без неї вистачає…

— Тобі аби подивитися на когось, — хмикаю я. — Дивись сам не запади, бо нагадаю, це ти до неї перший пристав там, в клубі.

— Я був п’яний, — каже він. — Це мене виправдовує…

— Так, виправдовує, — все ж погоджуюсь я. 

Але думаю, що не зовсім. Бо він питає про неї, значить, зацікавлений, хоч і не хоче визнавати. Треба дізнатись про неї більше, вона взагалі підозріла.

— А ти чому так хочеш в клуб? Теж шукаєш з ким приємно провести час? — раптом запитує Яр. 

— Та просто задовбався. Я не клятий робот, як ти. І не фанатію від роботи, — я насуплююсь і вловлюю аромат кави, яку Яр так і не пʼє. — Блін. Тепер каву знов хочу. Хоча вже одну випив.

— Бери мою, — він підштовхує каву до мене. — А я собі принесу, потім, якщо не забуду. 

— Та забий, — я встаю з-за столу. — Ти собі не візьмеш, ми це вже проходили. Добре, обідай, я піду попрацюю, чи що… Маю ще виловити одного чувака, щоб зустрівся з тобою. Нам його підтримка не завадить.

— Так, давай, — Яр киває, продовжуючи гортати папери.  — Знаю, що ти його не упустиш…

— Куди я подінусь, авжеж не упущу, — я закочую очі і виходжу з кабінету.

Думаю, що точно треба зайти за кавою, але коли доходжу до чергового коридору і маю повертати, раптом чую знайомий і такий бісячий голос:

— Тоді до завтра? На девʼяту вечора у “Перлині”? 

Девʼята вечора? В "Перлині"? Це ж не суперелітне місце, на відміну від попереднього… Вона йде туди з тією подружкою? Чи, може, з хлопцем? 

Я нагострюю вуха і продовжую слухати, що ще вона скаже. 

— Добре, Саша, я зрозуміла. До завтра! 

Саша… Це може бути як хлопець, так і дівчина. Як би дізнатись, хто це…

Я чую, що вона йде в моєму напрямку, і сам йду назустріч, коли вона завертає, спеціально врізаюсь в неї і телефон разом із теками випадає в неї з рук на підлогу:

— Ой, я тебе не помітив, — кажу до неї все ще не надто привітно, хоча хотів, щоб звучало привітно.

— Вибачте, — каже вона, присідає і починає збирати розсипані речі. 

Я присідаю поруч і теж допомагаю збирати все. Кажуть, друзів треба тримати близько, а ворогів — ще ближче. Може, якраз час дослухатись до цієї мудрої поради. Де ж я її чув… 

— Це ти вибач, — я простягаю їй документи. — Певно, того разу я був надто грубий. 

— Та все нормально, — вона усміхається. — Я розумію, що ви хвилювалися за імідж Ярослава Михайловича. 

— Так і є, — я киваю. — Він дуже працьовитий, не хотілось би, щоб через якусь дрібницю в нього щось не вийшло.

— Я нічим йому не збираюся зашкодити, — каже вона. — Мені ж треба гарний відгук про практику, чи не так? 

— Напевно, — погоджуюсь я. — Тоді забудемо той раз? — я простягаю їй руку. 

— Забудемо, — весело каже вона, потискаючи мою долоню.