Глава 6 Вечеря з батьками і домовленість про шлюб в 27

На диво, вечір проходить доволі спокійно. Анастасія Генадіївна, принаймні, поки вони з її чоловіком разом із батьками за столом, не каже нічого "такого". Але це в її стилі… 

Коли мама просить мене принести з духовки пиріг, Анастасія Генадіївна викликається зі мною і ми йдемо на кухню разом. Щойно опиняємось наодинці, вона каже:

— Кіро, дівчинко, я б хотіла знати… Ти кохаєш мого сина?

— Так, — кажу я, не замислюючись.  — Не хвилюйтесь, у нас дуже хороші стосунки. 

— Мене трохи тривожать твої "пригоди", — вона зітхає. — Сашенька може не каже, але насправді я впевнена, що його вони теж тривожать. У нього немає нікого ближчого за тебе… Он навіть з Артемом посварився… Я думала, вони помиряться, але вже два місяці я про нього не чую і не бачу, хоча були ж найкращими друзями! 

— Ви про ту вечірку? — я знизую плечима. — Я була там з подружками, Саша не заперечував, в нашій компанії жодного хлопця не було. 

— Не подумай, я не хочу тебе контролювати, чи щось подібне… Просто молодість то такий період, коли можна наробити дурниць, а потім шкодувати про них все життя, — каже вона повчальним тоном.

Мабуть, вона сама і в молодості була неймовірною занудою — думаю я, але відповідаю зовсім інше: 

— Я дуже ціную вашу турботу, Анастасіє Геннадіївно! Повірте, я не нароблю ніяких дурниць. А те, що хтось сфоткав мене, коли я танцювала, то то вже на його совісті, ви ж знаєте, що публічним людям доводиться нелегко…

— Я знаю, дитинко, знаю, —вона киває. — Ти розумна дівчинка. Сашенька б з дурненькою не зустрічався. Добре, ходімо принесемо їм той пиріг… Головне не замазати сукню…

***

— Кіро, то як там твоя практика? — питає батько, коли ми вже їмо торт. — Ти так і не сказала, де точно працюєш ці сорок днів.

— Та в одному журналі, — кажу я. — Про бізнес, політику і таке інше. Нудно, але для подальшої кар’єри буде корисно. 

Саша ледь стримує смішок, я пхаю його ліктем в бік і він насуплюється.

— Зрозуміло, — відповідає батько. — Сашо, а як твоя практика? Ти ж пішов на якусь фірму? 

— Ага, — киває він.

Це дійсно так, от тільки я знаю, що Саша за практику просто заплатив. Він не фанат бізнесу і всього такого, а ще він грає в групі. От тільки його батьки все ще не в курсі, хоч це і продовжується майже чотири роки. 

— Будеш крутим бізнесменом, — кажу я йому. 

— Як твій бос, — він усміхається і грає бровами.

— А що там за бос? — одразу насторожується батько. — Хіба в журналах зазвичай не жінки керують?

— Ну, це такий журнал, що більше для чоловіків, — викручуюсь я. — Тому й керує ним чоловік. 

— Я взагалі не бачила тих журналів давним-давно, — замислено каже мама. — Невже ця сфера все ще жива? Хто їх купує? Навіть наше покоління вже давно бере новини і все інше в інтернеті.

— Ну, це як кіно і театр, — кажу я. — Раніше вважали, що коли в кожному домі буде телевізор, ніхто не ходитиме до театру. Але є поціновувачі цього мистецтва, і театри нікуди не зникають, навіть з появою інтернету. Так і журнали та газети…

***

— Кіро, я тобі ще не казав, але наша група виступатиме на великій сцені, — каже Саша, коли вже підвіз мене до мого будинку. — Правда, на розігріві, але… Це буде дуже дорога і крута закрита вечірка. І нам можна привести туди кого хочемо. Прийдеш? Наступної суботи. Тільки ніяких фото, відео і сторіс!

— Прийду, — погоджуюсь я. — скажи своїм фанатам, хай не знімають, бо твоя мама вже мізки мені виїла…

— Та ну головне щоб це не зʼявилось в твоїх сторіс, інші вона і не дивиться, — він сміється, а потім раптом стає серйознішим, дивиться на мене якось не так, як зазвичай: — Знаєш, я ж тоді серйозно казав. Я не проти колись одружитись з тобою. Навіть хотів би. 

— Ну я ж сказала, що згодна на вільний шлюб, — сміюся я. 

— Коли нам стукне десь двадцять сім, щось таке? Не смійся, я реально серйозно, — додає він.

— Але тоді батьки змінять своє ниття “коли ми одружимось” на “коли ми подаруємо їм онуків”, — замислено кажу я. 

— Ну, з цим будемо розбиратись вже потім, — він махає рукою. — Хоча, може до того моменту ти зустрінеш когось, кого реально покохаєш, — на цих словах його усмішка стає якоюсь гіркуватою.

— Або ти зустрінеш, — кажу я, дивлячись йому в очі. 

— Після того, що трапилось, я не женусь за стосунками. Можна сказати, навіть навпаки. Ти ж знаєш, — Саша зітхає.

— Та знаю, — я теж зітхаю. Мені шкода Сашу, він мій кращий друг.  — Думаю, що ти обов'язково зустрінеш справжнє кохання. 

— Блін, наскільки все було б простіше, якби ми кохали одне одного, — замислено каже він.

—  Видно, так треба, щоб ми могли прикривати одне одного, — філософськи кажу я. 

— Але все одно… Коли це будеш ти, я думаю, все буде нормально, навіть добре. Коли нам стукне двадцять сім, — він знов усміхається. 

— Так, я згодна, — я теж усміхаюся. Чмокаю його в щоку і чомусь згадую Макса. Чому я подумала про нього? Він же майже незнайома мені людина. Але я раптом уявляю, що так само, як зараз Сашу, цілую його, і мені стає жарко від цієї думки…