Глава 5. Реакції і погляди

Я мимоволі дивлюся на Макса і чекаю його реакції. Чи побачить він її? 

Він натомість якось дивно дивиться на Яра, а потім простягає руку до його шиї:

— Блін, ти б хоч в дзеркало дивився перед виходом.

— Що там? — Яр насуплюється і тре шию, а потім дивиться на руку.

Я помічаю на шиї слід від помади. 

— Блін, — бурмоче Яр, а потім дивиться на мене: — Ти ще тут?

— Я вже йду, — кажу я, а губи мимоволі усміхаються. Беру папери і виходжу, чуючи як позаду мене щось говорить Ольга. Я вже не розбираю її слів за зачиненими дверима, та відзначаю, що голос її невдоволений. 

Повертаюся назад до Ангеліни і вручаю їй підписані документи. Думаю, чи розповісти про побачене, але стримуюся. Не хочу, щоб до Яра дійшло, що я базікаю про нього. 

— Якісь ще будуть доручення? — діловито запитую свою наставницю. 

— Ти маєш ознайомитись з біографією і досягненнями шефа. Так як ти будеш допомагати піарити його, я б хотіла, щоб ти внесла якісь нові ідеї в цьому напрямку, — каже вона. — Для цього можеш оглянути і наші рекламні матеріали.

 — Добре, — киваю я. — Зараз все перегляну.

***

Коли я вже збираюся додому, лунає телефонний дзвінок, я дивлюся, що це мама і приймаю виклик. Бо інакше вона буде хвилюватися і потім мене вичитувати. 

— Привіт, ма, — кажу тихо. — Ти щось хотіла? 

— Хотіла нагадати, що ти сьогодні запрошена до нас на вечерю, — каже вона. — Не забула? Саша з батьками теж будуть. 

— Не забула, — кажу я, хоча насправді таки забула. Ех, я думала, що зараз приїду до своєї квартири і завалюся на диван, увімкнувши якийсь фільм, щоб трохи відійти від усіх цих робочих стресів. А натомість треба їхати до батьків і витримувати все те їхнє розпитування і напучування…

— Прекрасно, тоді чекаємо! — жваво говорить мама і ми прощаємось.

Я зітхаю, але нічого не поробиш, треба їхати, тим більше, що вони й Машину рідню запросили. Сподіваюся, мова не йтиме про майбутнє весілля? 

В цю ж мить мені дзвонить Саша. Я беру слухавку:

— Блін, ти памʼятала про цю кляту вечерю? — питає він. — Я заїду за тобою, треба б виїхати десь за годину від тебе, встигнеш?

— Хіба мене хтось запитував, — бурмочу я. — Поставили перед фактом… Я тільки-но з офісу вийшла. 

— То ти теж забула? До речі, як перший день? Хоча ні, не розказуй. Я приїду і поговоримо вживу, поки їхатимемо до батьків…

***

— День пройшов нормально, — кажу я, вже коли сиджу в його машині. — Правда, шеф у мене досить цікавий… Хоча, його помічник, схоже, ще "цікавіший", — хмикаю я, згадуючи, як Максим притиснув мене до стінки біля кабінету Ярослава.

— І що значить твоє "цікавий" і "цікавіший"? — усміхається Саша. — Залицялись, чи що? 

— Та ні, у Яра є дівчина, я їх випадково застукала в нього в кабінеті, уявляєш? На найцікавішому занятті…

— Блін, хороша в нього робота, — Саша сміється. — Теж так хочу. 

— То йди в політики, я за тебе проголосую, — також сміюся я. 

— Шеф не образиться? Ти ж з його команди… До речі… Твій батько знає? Це ж його головний конкурент… І ладно шеф цікавий, а чим цікавий помічник?

— Я якраз тебе хотіла попередити, щоб ти не казав батькові, бо він розгнівається. Хай думає, що я проходжу стажування в якомусь журналі… А щодо помічника, він дуже сексуальний, — кажу я, хитро усміхаючись. — І дуже відданий своєму босу! 

— Ого! — Саша аж присвистує. — Така характеристика від тебе, я заінтригований. Аж хочеться побачити. І першого, і другого. Але що значить "відданий"? Типу боїться, що ти від конкурентів? Як вони тоді ще не дізнались, що ти донька свого батька?

— Треба дякувати батькам, що у них не якесь рідкісне прізвище. Коваленків навколо сотні, а то й тисячі, — я знизую плечима. 

— Але твоя інста доволі популярна. Якщо вони там полазять… — Саша зітхає, вирулюючи на вулицю батьків.

— Хм, не думала про це, — я насуплююсь. — Може, заблочити їх? 

— Це буде підозріло, — Саша хитає головою. — Ну, у тебе майже немає постів з батьками, хіба що старі. Може, приховай їх?

— Тоді приховаю ті фото, та й по всьому — кажу я. — Дякую за підказку. Якщо колись стану політиком, візьму тебе в свою команду. Ти такий розважливий, мені подобається…

— Тобі навколо мало політиків? — ми заїжджаємо у ворота, які нам якраз відкрили. 

Помічаю, що батько вийшов нас зустрічати.

— Кіро, твій дивиться, — шепоче Саша, торкаючись долонею моєї щоки. — Поцілую. 

— Давай, — я підморгую йому, так, щоб тато не помітив. 

Він подається вперед і прикриває очі, торкаючись губами моїх губ.

Бачу краєм ока, що тато задоволено усміхається. 

Ми виходимо з авто, і я обіймаю його:

 — Привіт, як справи?