Глава 1. Він тебе не прогнав?

#попередній вечір

—...Тільки дивись щоб ніхто тебе не сфотографував на тій вечірці, не хочу проблем, — каже Саша пошепки, ніби наші батьки можуть і в його кімнаті нас підслуховувати.

— Та не переживай, не буде ніяких фото, — кажу я.  — Я дівчат попередила. 

— Ти так казала минулого місяця, — насуплюється Саша. — А потім було те сторіс від Каті в інстаграмі. Ти знаєш, моя мати все моніторить, — він зітхає. — Згадай, ти тоді ледь відвертілись, добре, що ти була не з якимось чоловіком, а з подругою…

— Твоя мати так контролює, де ти і з ким, ніби ти дівчина, — кажу я. — Це ненормально…

— Просто вона дуже хоче, щоб ми з тобою одружились, — він знизує плечима. — І контролює вона не стільки мене, скільки тебе, — він сміється. — Твої сторіс і сторіс твоїх друзів.

— Боїться, що я тобі зраджую? — я сміюся. — Тоді треба зробити парочку романтичних сторіс і викласти прямо зараз, щоб приспати її пильність!

— Давай, — погоджується він і підходить до мене. Торкається долонею талії, а в іншій руці тримає мобільний. — Можу торкнутись губами шиї? Навряд даси поцілувати в губи… Чи даси? 

— Та цілуй уже, — я знихзую плечима. — Чи ми не друзі? 

— І то правда, — він киває і торкається губами моїх губ, прикриваючи очі. 

Це лише показний поцілунок, але я зображую на обличчі щасливий вираз. Хай дійсно його мати заспокоїться, а я піду веселитися у клуб з дівчатами. Ну, а Саша теж буде займатися своїми справами. Я в них не втручаюся, ми в цьому плані довіряємо одне одному. 

— Все? — запитую я. — Чи ще якийсь кадр треба зробити? 

— Давай ще чмокни мене якось кумедно, чи що, пост на днях зроблю, — пропонує Саша. — І тиждень мене не чіпатимуть.

Я сідаю йому на коліна, обіймаю за плечі і цілую.

— Так піде? 

— Піде, — Саша, обіймає мене, робить кадри з різних ракурсів, а потім відпускає мою талію. — Блін, ми дійсно непогано виглядаємо разом. Може, дійсно колись одружимось?

— Можливо,  — кажу я. — Але, певно, тоді в нас буде вільний шлюб. Тебе таке влаштує? 

— Ну, якщо будемо обережні… Все можливо. Я не збираюсь замикати тебе в клітці, ти важлива мені, Кіро, я хочу, щоб ти була щаслива, — Саша зазирає мені в очі і я знаю, що в цю мить він абсолютно щирий зі мною. 

— Я не розумію наших батьків, чому для них головне — шлюб? Чому люди без сім’ї не можуть бути щасливі? Я якби на те моя воля, взагалі не вийшла б заміж, одній мені краще. 

— Ну, вони консерватори, — Саша знизує плечима. — Але не переживай, все буде добре, головне, що ми з тобою розуміємо одне одного.

 — Так, ми на одній хвилі, і за це я тебе люблю, — я цілую його в щоку. — Ну все, я вже запізнююсь…

— Давай, — він відпускає мене. — Але памʼятай, що треба бути обережною…

***

Ми з дівчатами відриваємось на повну. Це закрите місце, тут немає камер, тільки охорона, яка слідкує за гостями. Музика бʼє по вухах, алкоголь ллється через край, хоча ми з Катею пʼємо тільки майже безалкогольні аперолі. 

Тут багато самотніх чоловіків, але майже всі вони зайняті піджейками, які танцюють на подіумі в своїх коротеньких топах та спідницях. Я чула, що в таких закладах є віп-кімнати, куди можна відвести будь-яку дівчину з подіумів…

Раптом хтось торкається мене ззаду. Я різко обертаюсь і бачу красивого підкачаного брюнета років тридцяти-тридцяти двох, а за ним ще одного, але блондина, десь того ж віку і статури. Той перший хтиво усміхається:

— Піднімемось у віпку? — каже без зайвих диферамбів.

— І не подумаю, — кажу я. — Ви помилились адресою! 

— Та не ламайся, крихітко, — він нахабно хапає мене за руку.

Я  відчуваю злість. Такі нахабні чоловіки ніколи мені не подобались. 

— Відпусти, — кажу сердито, — бо я зараз покличу охорону!

Але, схоже, мої слова не справляють на них жодного враження, вони тільки сміються, дивлячись на мене. Я різко смикаю руку і звільняю її, а тоді дістаю телефон, вмикаю камеру і наводжу на брюнета.

 — Хочеш стати зіркою Тік-Току? — запитую виклично…

— Яре, — раптом між мною і нахабою стає його друг, який до того стояв позаду і усміхався. — Досить, нам це не треба.

— Але…

— Давай, йди випий, я зараз підійду, — на цих словах він бере мене за руку не менш нахабно, ніж його дружок, і відводить трохи далі. — Видали будь ласка. Він тебе більше не потривожить. 

 — Боїтесь розголосу? — усміхаюсь я. — Певно, твій дружок — якась “велика шишка”? 

— У мого друга важкий період в житті, — друг того горе-залицяльника зітхає. — Він відпочиває тільки раз на місяць. Я буду вдячний, якщо ти забудеш про це, якщо що я можу заплатити…

 — Я видалю, але не хочу більше його бачити, — попереджаю я.  — Якщо він наблизиться до мене, вже не буде ніяких застережних заходів. Одразу зніму відео і тут же викладу!