Пролог

Коли я переступила поріг офісу, вже була дев’ята. Не те, щоб критично, але все ж я хотіла прийти раніше призначеного часу. Тому дуже швидко попрямувала до кабінету Ярослава Бойка.

Постукала в двері і гукнула:

— Можна? 

— Так, заходьте, — почула чоловічий голос зсередини.

Повернула дверну ручку і опинилася в досить розкішно обставленому кабінеті. Його власник сидів за столом і переглядав якісь папери, виглядав насупленим і… Чомусь знайомим.

Звісно, я не раз бачила його по телевізору та в інтернеті, хоч він і тільки нещодавно пішов в політику. Але, мабуть, картинка не зовсім точно передавала його зовнішність. Зараз же, коли він повернув до мене голову, я зрозуміла, хто це. І де я його бачила…

Від цього якось неприємно засмоктало під ложечкою. Захотілося тут же повернутися і втекти. Але це було б непрофесійно. Як справжня піарниця я мала бути готова до будь-яких несподіванок, тож вирішила довести це самій собі. 

Коли він поглянув на мене то на мить завис… Я навіть подумала, що він впізнав мене і вже готова була розвертатись і йти геть, коли він сказав:

— Певно, ви нова стажерка? — його голос був злегка охриплим, що, загалом, не дивувало мене після вчорашнього. 

— Так, я Кіра Левицька,  — сказала я, намагаючись виглядати спокійно, хоча може серце мало не вискакувало з грудей. 

— Пройдіть ближче, сідайте, — він вказує на крісло перед собою, продовжуючи уважно дивитись на мене.

Я сідаю в крісло і все ж не витримую, відвожу погляд. Це просто закон підлості якийсь…

— Приємно познайомитись, — кажу перше, що спадає на думку . 

— Я ще навіть не представився, — він усміхається. — Хоча, певно, це дійсно не має сенсу. Ви ж і так мене бачили. Ярослав, — він простягає мені руку і дивиться якось так… Не знаю, як це описати, але мені здається, що він просто сканує мене цим своїм поглядом.

— Так, ви зараз у всіх на слуху, — кажу я і усміхаюсь, потискаючи його простягнуту руку. Дійсно, про цього політика зараз не говорить тільки лінивий. 

— Ви будете приставлені до моєї піарниці Ангеліни, матимете допомагати їй в усьому. Вона вагітна, якраз після виборів має піти в декретну відпустку, — він говорить спокійно і рівно, значить, не впізнав. 

— Так, дякую, — я вже зовсім заспокоїлася. — Буду робити все, що вона скаже. 

— Головне не давай їй дивної їжі, коли вона попросить зганяти в магазин. Минулого разу злягла з отруєнням після поєднання непоєднуваного. А вона мені потрібна. Слідкуй за цим, це моє особисте розпорядження, — додає Ярослав.

— Так, розумію, — я киваю, хоча цей наказ і здається трохи дивним.  — Буду стежити за цим. 

— В принципі, це все, що я можу тобі доручити. А, мало не забув, — він раптом зазирає мені в очі: — Нікому не кажи про те, що сталось вчора, бо інакше залишишся не тільки без стажування тут, але й без роботи взагалі.

Я кліпаю очима, надто розгублена, щоб щось сказати. 

— Добре, — відповідаю дуже тихо. 

— Коли побачиш Макса також вдай, що не знаєш його, — продовжує роздавати ЦВ він. — Він сказав, що ти робила якісь фото… Я сам погано памʼятаю, — він зітхає. — Сподіваюсь, ти їх видалила?

— Так, він мене змусив їх видалити, — я зітхаю. 

— Тоді все добре. Якщо це Макс, я впевнений, там все в порядку, — він, схоже, трохи розслабляється. — Якщо все ще хочеш тут працювати, я в принципі не проти. Але якщо вирішиш піти — теж не засмучусь. То що?

 — Хочу, — я вперто дивлюсь на нього. Думаю, що маю довести батькові свою компетентність. Тому вчорашній випадок не повинен  стати на заваді цьому стажуванню. — Але за умови, що більше вчорашнє не повториться…

— Навряд ми знов опинимось в подібній ситуації, — він продовжує усміхатись. — Добре, йди до Ангеліни, вона вже чекає на тебе. 

 — Дякую, — я встаю з місця, — до побачення. 

— Стояти, — раптом каже він командним тоном і я мало не підстрибує на місці від цього. — Ти себе в дзеркало зранку бачила? Чи після клубу ніколи було? 

 — Я трохи поспішала, — бурмочу я. Гарячково думаю, що не так? Оглядаю свої ноги, ніби немає дірок на колготках…

— Перед першим робочим днем можна було б лягти раніше, — хмикає він. — Блузка навиворіт. Як ти її взагалі так вдягнула? 

Я дивлюся на свою блузку і дійсно бачу, що вона вдягнута швами назовні.

 — Через голову, — кажу і червонію. 

— Ну добре, що не через ноги, — він усміхається. — Хоча, якби ти вдягнула її через ноги… Хм. Цікаво, чи пролізла б. Хоча, на вигляд достатньо худа.

Я розумію, що він сміється з мене. Але вдаю, що мені теж весело.

— Ну, ви теж вчора добре відпочили, — кажу я. 

— Раз на місяць можна собі дозволити, — він махає рукою, а потім розвертається на кріслі спиною до мене. — Перевдягайся, не хочу, щоб ти ходила моїм офісом в такому вигляді…

Я знімаю блузку, а потім думаю, що тут мабуть є якісь камери, і він потім може побачити мене в білизні. Після вчорашнього я маю про нього не найкращу думку... Але ходити в блузці навиворіт ще гірше. Тож швидко одягаю її так як треба.