8 Глава

День видався чудовим для екскурсії. Хоча на вулиці зима, проте сонце сяє, сніг іскриться на кущах та деревах, а невеличкий морозець не дає усій цій красі розтанути. Учні в захваті та приємному очікуванні від майбутньої невеличкої подорожі вулицями рідного міста. Усі зібрались на шкільному подвір’ї.

 - Усі на місці? – запитав Стас.

 - Так! – вигукнули учні.

 - Тоді, ходімо! – промовив практикант.

Ліза також була присутня і супроводжувала учнів на екскурсію. Розпочалася екскурсія з головного символу міста – альтанки-фонтану «Дзеркальний струмінь». Хача узимку фонтан не працював, але тут завжди проводяться весільні фотосесії та не проходить повз жодна екскурсія. Станіслав проводив свою екскурсію у веселій та жартівливій манері. Просто сухі історичні факти ніколи б не зацікавили учнів, а так усі уважно слухали його.

 - А ви знаєте, - говорив Стас, - що тут колись було кладовище? Уявляєте, можливо, ми зараз топчемось по чиїхось кістках… Він зробив великі очі та сплеснув у долоні від несподіванки дівчата зойкнули, а хлопці зареготали. – Так-так, я не жартую, але це було декілька віків тому… Тепер вже сміялися усі, а Стас продовжив розповідь. За легендою, «Дзеркальний струмінь» створений у далекому 1947 році завдяки Микиті Хрущову. Виявляється, йому не сподобався сумний пейзаж тролейбусного парку, бо саме так використовували дану територію. Ось так, за примхою Першого секретаря ЦК КПРС і з’явився такий чудовий фонтан з альтанкою.

Учні також побували  в Благовіщенському соборі. Неймовірно красивий та найбільший собор Східної Європи. Відвідали один з найвищих в центрі міста оглядових майданчиків.

Біля будинку страхового товариства «Саламандра» Стас розповів учням про цікаві факти побудови даного будинку. Фасадні роботи проводили в холодну пору року, а зими колись були не те, що зараз. І от, серед лютої зими, створили літо для будівельників. Натягнули величезний брезент вздовж стіни, а в середні  палили буржуйками. Хлопцям було настільки тепло, що вони працювали в одних сорочках на короткий рукав, а цемент висихав з неймовірною швидкістю.

На останок відвідали улюблене місце усіх закоханих – пам’ятник закоханим. Пам’ятник являє собою дві тоненькі дитячі фігурки, котрі злилися в першому поцілунку. В теплу пору року тут працює фонтан і омиває пам’ятник струменями води. Під час розповіді, Стас невідривно поглядав на Лізу. Вона вже не знала де очі діти, щоб не зустрічатися з його палаючим поглядом.

Після екскурсії гуртом пішли в Макдональдс перекусити та зігрітися. Розмістилися за столиками невеличкими групками. Так вийшло, що Ліза та Стас сиділи поруч. За їхнім столиком сиділо ще двоє учнів, і серед них староста класу – Маргарита. Вона вважалася однією з найкрасивіших та найуспішніших дівчат школи.

 - Сподобалась вам екскурсія? – запитав Стас в учнів.

 - Дуже! А ми ще з вами кудись підемо? – кокетливо блимнула очима Маргарита.

 - Ні, Маргарито, в мене скоро закінчується практика, – відповів Станіслав і, глянувши на Лізу, додав: - Проте думаю, що Єлизавета Антонівна ще влаштує вам не одну екскурсію, а я з радістю побуду гідом для вас.

 - О! Це було б чудово! – заплескала в долоні учениця. – І…можете мене звати просто Рита, як усі мої друзі, - усміхнулась до Стаса.

Він глянув на ученицю з-під лоба, на губах з’явилася зваблива усмішка.

 - Чому б і ні… Рито, – промовив і скоса зиркнув на реакцію Лізи.

Коли вийшли на вулицю, Ліза так, щоб учні не почули, тихо звернулася до Стаса:

 - Не думаю, що це гарна ідея.

 - Ви про що? – невинно глянув на неї практикант.

 - Таке панібрацтво з  учнями, – строго сказала вчителька. – Принаймі, поки ви, Станіславе Романовичу, перебуваєте в нас на практиці.

 - Чому? – грався з нею Стас.

 - Тому, що така поведінка недоречна в стінах нашої школи.

 - А-а-а… Зрозуміло…, - награно задумався він і, хитро примружившись, додав: - А я, було подумав, що ви приревнували, Єлизавето Антонівно.  Останні слова він особливо виділив.

 - Я? Ні в якому разі! – обурилась вона. – У мене на це не має ніяких підстав, а от вашій дівчині це б точно не сподобалось!

 - О, я вас прошу, не хвилюйтесь за мою дівчину, – солодко промовив він, - тим більше - нічого ж не трапилось.

 - А я і не хвилююсь, ваше особисте життя – це взагалі не моя справа. Бувайте! – попрощалася Ліза та пришвидшила крок.

«Невже зачепив її своєю невинною витівкою? - усміхнувся Стас, - але ні, не видно, щоб вона ревнувала, хоча все можливо…»

Ліза йшла вся у сум’ятті. Раніше вона б навіть не звернула уваги на подібну розмову, але тепер все чомусь змінилося. Все, що стосується Стаса, вона сприймала надто гостро, надто болісно, надто емоційно, одним словом це вже занадто! Все перейшло межу і до добра явно не доведе… А все через той поцілунок! Ліза вже сто разів пожаліла, що дала тоді слабинку. Допустила до того, що сталося. Уся ця «дружба» тепер вилізла їй боком. Поводила себе занадто м’яко, занадто поступливо, занадто відкрито. Куди не глянь, усюди занадто… Що ж робити? Як себе перебороти та почати сприймати ситуацію адекватно? Її звичний світ сколихнувся. Ліза вже не відчуває тої гармонії та спокою, які завжди супроводжували її. Це насторожувало, навіть більше, це її лякало.