5 Глава

Наближався День святого Валентина. День подарунків, сердечок, кохання та романтики… Для Єлизавети це був особливий день, день її народження. Саме так, народилася чотирнадцятого лютого і цього року у неї ювілей. Тридцять років – це багато чи мало? На порозі свого тридцятиріччя вона вважала, що ні, не багато. Оскільки, окрім роботи і власної квартири, Ліза більше нічого не досягла та не мала у своєму житті. В неї не було ні чоловіка, ні дітей, навіть коханого не було, проте був рудий і знахабнілий кіт. Сумно, звичайно, але мабуть у неї вже така доля. Безліч разів вона повторювала це собі, але від цього легше не ставало і суті справи не змінювало.

Вона солодко потягнулася в ліжку та встала. «Досить філософствувати та себе жаліти, – подумала. - Час подумати про святкування». Сьогодні неділя, тому у Лізи вихідний. Її день народження припадало на середу. Педколектив  обов’язково вітатиме її, тому сьогодні планувала піти та замовити кафе. Так склалося, що за стільки років школа стала для неї другим домом, а  колектив – справжньою родиною. 

Після сніданку, Ліза зручно одягнулася та вийшла на вулицю. Вона вибрала кафе, яке знаходилось неподалік від школи. Всім буде зручно, адже після уроків відразу підуть святкувати. Єлизавета швидко визначилася з меню та напоями. Кафе було не надто великим, а їхній колектив налічував близько тридцяти п’яти осіб, тому святкувати будуть лише вони одні. Педколектив зібрався різновіковий в діапазоні від двадцяти п’яти до шістдесяти років, але танцювати і веселитися любили усі.

З піднесеним настроєм Ліза залишила кафе. Вона вирішила ще купити продуктів, тому забігла в супермаркет. Планувала купити лише хліб, молоко та масло, а в результаті набрала повну корзину фруктів та овочів. Розрахувалася та спакувала все в пакет. «От набрала, як в останнє…, - думала Ліза. - І як тепер з усім цим добратися додому?» Тягнучи важкі пакети, вона майже дійшла до зупинки, коли її наздогнав Стас:

 - Привіт! – вигукнув він.

 - О! Доброго дня, Станіславе!

 - Давайте, допоможу. Він вихватив у неї пакети. – Ого! Важкі!

 - Так… Щось не розрахувала свої сили…, - знизала плечима Ліза.

 - Ходімо, я вас підвезу.

Дорогою обговорювали завтрашні уроки. Стас мав вперше провести контрольну роботу з історії України, а з всесвітньої у вівторок мав відкритий урок. Ліза  ще в п’ятницю перечитала його конспекти та залишилась задоволеною його підготовкою. Якось само собою розмова зайшла про те, що спонукало їх обрати саме професію вчителя.

Ліза розповіла, що в неї батьки вчителі, тому ще з дитинства вона вирішила також стати вчителем. Вибрала історичний тому, що завжди цікавилась історією України та минулим. Прочитані ще в юності романи про середньовіччя та мужніх лицарів лише підсилили її бажання обрати саме цей напрямок.

Стас розповів свою історію. Виявляється, що його дідусь по татовій лінії був також вчителем і завжди мріяв, щоб його онуки пішли по його стопах. Так і сталося. Станіслав не заглиблювався у їхні сімейні конфлікти, лише повідомив, що спершу батьки не надто підтримали його бажання стати вчителем. Проте, Стас вчинив по-своєму і все ж таки вступив на педагогічний ще й дідуся потішив на старості років. Ліза була приємно вражена таким зізнанням, адже вважала свого практиканта маминим розпещеним хлопчиськом, а виявилося, що він ще й з характером.

 - До речі, в мене по плану має ще бути позакласна робота з учнями, – нагадав Стас.

 - Так, я знаю.

 - Так от… Я ще підробляю приватним екскурсоводом по історичних пам’ятках нашого міста. Можливо, я б організував таку екскурсію для нашого класу? – запитав.

 - Станіславе, це просто було б чудово! – зраділа Ліза.

 - Тоді я подумаю куди можна повести учнів.

Вони якраз під’їхали до під’їзду.

 - Дякую, що виручили мене, – усміхнулась Ліза, коли Стас витяг з багажника пакети. – Давайте, їх сюди.

 - Ви, мабуть, жартуєте, я не можу допустити, щоб ви тягли цю тяжкість до квартири.

 - Та тут не далеко…, - спробувала заперечити Ліза.

 - Нічого не знаю.  Стас схопив пакети та пішов до під’їзду. – Показуйте дорогу! Не вистарчало ще, щоб ви надірвались, Єлизавето Антонівно! – з докором поглянув на неї хлопець.

Стас радів, як мала дитина, він просто не міг втратити такий шанс, адже дуже хотів дізнатися де вона живе. Єлизавета жила у п’ятиповерховому будинку на четвертому поверсі. Звичайно, її будинок був без ліфта, але вона не зважала на це та і для здоров’я корисно.

 - І це ви хотіли усе тягти на четвертий поверх? – обурився Стас.

 - Та я вже звикла, - махнула рукою Ліза. – А ось і моя квартира, – вказала на броньовані двері.

Після довгих вагань, Ліза запросила все таки Стаса на чай. Трохи не звично було бачити хлопця в себе на кухні. Якщо розібратися, то Єлизавета взагалі не водила чоловіків до себе на квартиру, воліла зустрічатися на нейтральній території. Не хотіла осквернювати своє гніздечко чужою енергетикою. А тут вийшла така «форс-мажорна» ситуація. Для неї усе це здавалось дивним та незвичним. Ось вони сидять на її кухні, попивають чай з рогаликами, як давні друзі, розмовляють про якісь неважливі дурниці і так затишно на душі… Дивно, але приємно …