2 Глава

П’ятниця… Тиждень якось непомітно пролетів, і то добре. Сьогодні свято Водохреща, уроки скорочені, тому Єлизавета планувала поїхати в село. Там у неї жили найрідніші їй люди – батьки, до речі також вчителі. Батько, Антон Іванович, вчитель фізики, а мати, Орися Василівна – української мови та літератури. Ліза їхня єдина та до того ж пізня, а тому така бажана донька. З дитинства вона завжди відчувала велику батьківську любов та підтримку.  Її батьки ще вчителюють, хоча вже пенсійного віку. Їхнє село досить прогресивне, адже є школа, дитячий садок, клуб, бібліотека та ферма по вирощенню курей, де працюють майже усі односельчани.

Ліза дуже любила провідувати батьків, правда їй не вдавалось це робити часто, але один-два рази на місяць їздила до них. Батьки пишалися своєю донькою, адже пішла по їхніх стопах та ще й вчителює у такій престижній школі в області. Два роки тому Ліза придбала собі невеличку однокімнатну квартиру. Це стало ще одним приводом для гордості батьків, адже їхня дочка має власне житло і добре забезпечена.

Єлизавета записувала домашнє завдання і просто спиною відчувала його пронизливий погляд. Здавалось, вже за тиждень мала б звикнути до цього, але ні, цей пронизливий погляд ще бентежить її. Буквально всі старшокласниці запали на Станіслава. Ліза спостерігала за ними і ставало іноді смішно з тих, ще зовсім юних, та не завжди доречних, упадань. Практикант з ними жартував, але тримав дистанцію. Це дуже радувало вчительку, адже не хотіла мати проблеми з якимось мажорним схвильованим батьком, якоїсь закоханої учениці.

Продзвенів дзвінок, Ліза взяла журнал та попрямувала в учительську. Станіслав неспішно йшов за нею, і звичайно, вона знову відчувала на собі його оцінюючий погляд. «Так, головне не звертати на це увагу, щоб не підсилювати його бажання ще більше нашкодити», - думала вона.

Після їхньої розмови в учительській щодо виключно робочих відносин, Стас все одно вставляв свої неоднозначні репліки при учнях чи при вчителях так, що Ліза не знала, як реагувати та що сказати. І хоч неодноразово говорила йому про неприпустиму поведінку та йому все байдуже.

Єлизавета заховала окуляри в футляр та підійшла до шафи з одягом. Стас в одну секунду з’явився перед нею та галантно подав їй дублянку.

 - Прошу, Єлизавето Антонівно! – улесливо промовив.

 - Дякую, – стиснувши губи процідила вона. Вчителі, що були присутні в учительській, лише мовчки переглянулись. – Усім гарних вихідних і до побачення! – вигукнула та вибігла з учительської.

На вулиці її наздогнав Стас.

 - Єлизавето Антонівно! Єлизавето! – вигукнув він.

 - Що?! – обурено глянула на нього. Як же він дістав її своїми дурними витівками.

 - Ви забули свої окуляри, – простягнув їй футляр.

 - Дякую… - розгубилась.

 - Давайте, я вас підвезу додому? – запропонував Станіслав.

 - Ні! Не потрібно! – надто емоційно сказала. Не вистарчало ще, щоб хтось її помітив в його машині. – До побачення! Попрощалася й швидко пішла в сторону метро. Станіслав провів її поглядом з іронічною посмішкою на вустах, - «Нічого, у мене ще є сім тижнів, щоб приручити тебе…»

Вдома Ліза швидко пообідала, переодяглася в зручні джинси та кофту і віднесла Руді до сусідки-пенсіонерки.

 - Дякую, пані Маріє, що побудете з моїм Руді, поки я буду в батьків, – полегшено промовила Ліза.

 - Це для мене не проблема. Ми з ним добре ладнаємо, – усміхнулась старенька, пригортаючи до себе кота. – Щасливої дороги!

 - Дякую! – попрощалася Ліза.

Вона взяла невеличку дорожню сумку, замкнула квартиру та пішла на зупинку. Там сіла у маршрутку і поїхала на залізничний вокзал. Її село знаходилось відносно не далеко, півтори години їзди електричкою і ти на місці.

Дорогою Ліза завжди любила почитати якусь книгу. Сьогодні це була книга Ірен Роздобудько «Ліцей слухняних дружин». Єлизавета зручно вмостилася біля вікна і під монотонне похитування електрички поринула в світ книги. Вона так зачиталася і пройнялася долею головної героїні роману – Пат, що мало не пропустила свою зупинку.

Коли зайшла на подвір’я, спогади дитинства налетіли на неї, мов снігова заметіль. Пригадалось, як колись з подругами бігали по цьому подвір’ї та грались у сніжки або ліпили великого сніговика.  А бувало, візьмуть санки та гайда на саму вищу гору за село, ото вже реготу та радості було. Теперішні діти зовсім інші, їм лише гаджети подавай. Ліза усміхнулась, увійшла до хати. Відразу запахло свіжоспеченим хлібом та булочками. М-м-м смакота…

 - Привіт! – вигукнула з сіней. – Я вже приїхала!

На зустріч вийшла мама, як завжди, у картатому фартушку та з хустиною на сивій голові.

 - Привіт, доню! – обійняла та поцілувала Лізу. – Як добралася?

 - Добре, все добре, – усміхнулась. В батьківському домі, Ліза забувала про усілякі тривоги та проблеми, адже завжди відчувала тут себе затишно та комфортно.

 - Ти якраз вчасно, я щойно витягла булочки з духовки.

Після смачної домашньої вечері, пили чай з булочками. Батько, як завжди, читав газету, а мама сварила його за це.

 - Антон! Ну скільки можна! – незадоволено похитала головою Орися. – Як їсти, то не читати! Скільки тобі про це нагадувати?