Розділ 5

– Лізо. Ліз,– штурхав мене Артур, намагаючись привести до тями, але як же було важко розплющити повіки.

– Відчепись,– так і не зрозуміла чи взагалі промовила ці слова.

– Лізо,– знову кликав він, а це значить, що мені лише здалося, наче я щось сказала. Ох, як же боліла голова.

Зрозумівши, що навряд чи щось скажу, бо й шепотіти то виходило якось не дуже, доклала всіх зусиль і вдарила Артура. А що? Сам винен. Хіба ж можна так над людиною знущатися? І так до його «допомоги» світ докупи не могла зібрати, а тепер то вже й поготів.

– Ай!– скрикнув Артур.– Я ж на твоєму боці.

– Угу,– промимрила, таки нарешті сфокусувавши погляд.– Чому я нічого не пам’ятаю з того моменту, як вибралися з квартири? І де ми взагалі?

– Цікаві питаннячка. Ось уже з годину шукаю на них відповідь. Але, як бачиш, одні сірі стіни та ще й без вікон, нам не допоможуть розібратися. Зате хоча б точно знаємо, що ми не самі себе сюди посадили.

– А це значить…

– Що вони нас таки знайшли,– завершив за мною речення Артур.

Через години чи то тільки хвилини, точно не знаю через нестачу хоча б якого вказівника на час, двері розчинилися й зайшли ті двоє, які були у моїй кімнаті. Золотий зуб аж зблиснув на світлі, створюючи досить таки непевну атмосферу. Напевне лише зараз почала розуміти, у якому ми становищі опинилися і страшенно розхвилювалася. Адже була ймовірність, що… Хоча, краще не уявляти найгіршого, а просто…

– Ой, привіт. Давненько не бачилися,- промовила й підскочила до них, радісно посміхаючись, чим здивувала і Артура, і саму себе.– Пробачте, але ви взяли не тих. Нещодавно наша подруга Аліна хвалилася, що розкопала якийсь файл і хотіла поїхати до Вінниці, де в неї були знайомі, яким його можна було вигідно продати.

– Справді?– промовив товстун, хоча, здається, він скоріше був качком, але робоча форма йому явно не пасувала.

– Та кого ти слухаєш? Вона ж тобі баки забиває, щоб відпустили. Потім від боса будеш вигрібати,– втрутився золотозубий.

Жаль, але наша остання надія розвіялася так швидко, що й не помітили. Так само як і того, коли ж ми встигли дістатися до досить просторої зали, схожої на кабінет. Лише величезний письмовий стіл та крісло, страшенно подібне до трону, наводило на таку думку.

– Шановне панство, а ось і ви тут. Зізнаюся чесно, зачекався вже я на вашу появу. Все думав, коли ж ви нарешті з’явитеся. Навіть ось недавно назустріч відправив Бурмила й Лисого, щоб вони вас провели й допомогли не збитися з правильного шляху. Проте впевнений, що ви прекрасно знаєте, для чого тут і радо підете на компроміс – віддаєте файл, а я вас відпускаю. Звісно, трішки помучимо, але ж ви самі в цьому винні,– посміхнувся чудернацький чоловік у гавайській сорочці, смугастих штанах та трикутному капелюсі, схожому на той, що був у Наполеона. Причому він був босим і загальна картина виглядала справді дивно.

– Та не знаємо ми ні про який файл,– не стримався Артур.

– Справді?– посміхнувся дивак.– Тоді давайте розповім, що ж ви у мене вкрали.

– Ми не…

– Не перебивайте, шановний,– після цих слів Артур замовк.– Дякую.  Нещодавно на наш  сервер хтось вліз і вкрав один дуже важливий файл. Там було буквально все, що могло нас здати. Уявляєте, як це – сидіти й чекати поки по тебе прийдуть? З дня у день труситися над цим, боятися поткнутися на вулицю. Проте минав час і нічого не відбувалося. Абсолютно. О, тоді страх змінився на злість, що зростала з кожним днем пошуків. А де це робити ми знали. Проте просто потрібен був час. Нам було відомо, що це хтось зі студмістечка, а вас надто багато. Довелося під'єднати спеціалістів та створити гру, щоб вичислити вас. Тому досить говорити, що ви нічого не знаєте і скажіть, врешті-решт, де файл!

І тут я нарешті зрозуміла. Він говорив саме про той файл, який я підвантажила у гру й через мене ми потрапили у таке становище. І виходу з нього не було, бо єдину умову, яку нам поставив незнайомець, виконати не могла. Коли машина перетіла через край мосту ми в першу чергу думали про те, як вибратися живими, а не про ноутбуки, які зараз спочивають на дні річки. І якби ж я могла звідкись видобути файл. А так то ж ні – навіть не знаю у якій він папці був. Та й тепер уже не зможу з’ясувати цього.

– Ліз, ти щось знаєш?– прошепотів Артур, проте дивак його почув.

– Розповідай, де він!- закричав незнайомець і прицілився, готовий стріляти. Звісно, не на смерть, а щоб ще пожила й розповіла де шукати.

Здавалося час сповільнився. Страх накрив мене. Раніше загроза здавалася такою далекою, але зараз. Я б уже не могла втекти на машині, випливти на поверхню…

– Всі на землю. Не рухатися,– ввірвалися до зали спецпризначенці й здавалося, нас врятовано.

Але несподівано пролунав постріл, а за ним ще і ще. Проте мені було байдуже, адже страшенний біль позбавив усіх відчуттів. Я могла лише заплющити очі, намагаючись вгамувати серце, яке шалено калатало. Хоча воно й саме сповільнювалося все більше й більше.