Розділ 4

– Швидше, Ліз, швидше. Ти думаєш, вони довго будуть валятися непритомними? Повір, це мені ще й пощастило відправити їх у нокаут.

Але я вже не могла бігти далі. Груди пекло й дихати щосекунди ставало все важче. Та й Артур був уже не в тій формі, що раніше.

– Чекай тут, зараз буду,– тикнув він мені сумку з ноутбуками й побіг до ряду машин, припаркованих поруч.

Я ж і не змогла б зрушити з місця, відкривши рота від здивування. Артур якраз розбив скло та заліз до чиєїсь машини.

– Ей, ти чого? Сідай швидше. Здається, вони вже поруч,– замахав Артур з машини, коли йому таки вдалося завести мотор.

Я навіть не стала питати, як йому це вдалося. Лише вірила в те, що він зможе вивести нас із цього безвихідного становища.

– Ліз, я тут подумав. Вони явно переслідують нас не тому, що ми просто пограли у гру. Тут є щось більше. Можливо, той файл цілком реальний і міг випадково потрапити до нас?– раптом запитав Артур, коли ми були порівняно у безпеці.

– Навіть не знаю,– замислилася я.– Ми ж майже ніде не буваємо та й не лазимо по просторах даркнету. Хіба лише…

– Що?

Але відповідь не встигла зірватися з моїх вуст, адже нашу машину підрізали й ми мало не полетіли з мосту. Авто зачепилося за його край та хиталося.

Я хотіла видертися назад нагору, як у найкрутіших бойовиках, але пасок безпеки не піддавався. Артур уже збирався підійматися, коли побачив, що я досі сиджу на своєму місці.

Одразу все зрозумівши, не розгубився й почав намагатися розрізати пасок одним з осколків скла. Спершу нічого не вдавалося і я вже встигла втратити надію, але справа пішла й за хвилину я вже була вільна.

Ми поволі вибралися на поверхню машини й Артур, допомігши мені, сам виліз нагору. Коли авто шубовснуло у воду, а ми були в безпеці, я заусміхалася, радіючи тому, що ми врятувалися знову.

Проте, напевне, мені варто було спершу роздивитися по сторонах, адже нас оточило з десяток людей зі зброєю.