Розділ 3

Я натиснула, проте нічого так і не відбулося. Гра просто закрилася, як і подальший доступ до неї.

– Також не можеш зайти?– одночасно запитали одне в одного, як тільки відкрила двері єдиній людині, що під час канікул могла навідати до цієї кімнати.

Артур страшенно змарнів. Його обличчя давно втратило свою барву, а рука мимоволі здригалася, то немов тягнучись до неіснуючого пістолету, то готуючись відбиватися від атак також неіснуючого ворога. Ох, здається ідея грати в гру, використовуючи окуляри віртуальної реальності була не такою вже ідеальною. І якщо такий красунчик перетворився на зомбі, то що ж тоді зі мною?

– То чому взагалі написали, що є наступний рівень?– все ще не міг зрозуміти Артур.

– Бо це так і є,– почувся незнайомий голос з іншого кутка кімнати.– Ну привіт, дітки. Готові пограти?

Ми поволі відступали до вікна. А чоловік геть непевної зовнішності, підходив все ближче. Лише опинившись за кілька кроків від нього, зрозуміла, що того персонажа, з яким нещодавно бився Артур, створено за його прототипом.

– Де файл?!- прокричав незнайомець та скривився у подобі посмішки, виблискуючи золотим зубом.

– Про що це ви?- підійшов Артур впритул до чоловіка, напевно, намагаючись показати, що не боїться його.

Але… Хоч і мій найкращий друг був одним із найкращих спортсменів нашого університету та й взагалі країни (до геймерства, звісно), все одно виглядав він набагато слабше за бевзя, що стояв навпроти нього.

– Отже, не відповідаєте,– посміхнувся лисий з-за його спини.

– Ліз, то ж їх керівник. Перший помічник власника однієї з корпорацій,– тикнув Артур на нього.

Тоді то до мене й дійшло. А що, як то була не гра. Можливо, хтось створив її на основі реального життя. І якщо це так, то нам непереливки. Що, власне, й підтвердили наступні події.

– В нас нічого немає!– верещала я, як тільки Артуру прилетів перший удар.

– Думаєш, вони нас слухатимуть?– промовив він, атакуючи у відповідь, але його одразу ж схопили.

Проте не був би Артур чемпіоном України зі змішаних єдиноборств, якби не викрутився зі складного положення й знову не почав завдавати ударів супротивникам. Бій загострювався щосекунди і я лише тихенько раділа тому, що в нападників немає зброї.

– Артуре, позаду!

– Не кричи мені на вухо, – різко обернувся він, готуючись оборонятися.– Я не встигаю, бляха. Зроби хоча б щось.

Не довго думаючи, стрибаю на спину одному з бевзів і починаю лупцювати його кулаками по голові. Знаю, що це не допоможе, навіть не нашкодить йому, але все ж, відволіче від Артура, якому й так добряче дісталося.