Розділ 2

Час минав, а разом із ним падали й карантинні обмеження. Люди потроху почали виходити з власних домівок, не боячись цього. А потім знову відновилося очне навчання.

Хоч ми з Артуром і жили навпроти одне одного та навчалися в тому ж університеті, рідко могли проводити разом час. А якщо й приходили в гості або сиділи на улюбленому місці на першому поверсі, то в основному не відводили поглядів від екранів ноутбуків. Не хотілося здаватися дивними для інших, з нашими секретами та жартами, які розуміли лише ми, тож спілкувалися в основному в месенджерах. Навіть ось так, сидячи зовсім поруч.

Проте з часом зрозуміли, що це не якось повноцінно. І от тоді…

– Ліз, а у мене для тебе є сюрприз.

– Якщо ти знову притяг якусь іграшку, то викинь її геть. Це ж взагалі не працює,– промовила, відкриваючи двері.

– Та про що це ти? Я знайшов ідеальну гру,– посміхнувся Артур, одразу ж демонструючи яскравий інтерфейс.- Вибачай, що не відписував, просто буквально залип на ній вчора.

– Воно то й видно,– окинула поглядом його змарніле обличчя й синяки під очима.– Дай спробую.

– Е ні. Якщо програєш, то доведеться весь рівень починати з початку. А хід гри чомусь постійно змінюється. Здавалося б, готовий до чогось одного, а тут… Але як же втягує…– розповідав і розповідав Артур.– Давай встановлю тобі, спробуєш.

– Здається я вже встигла й перший рівень пройти, поки ти тут розпинався. Скажи мені краще, як бути з цими двома – кинути у них бомбу чи спробувати підійти з ножем?

– Хм… Краще бомба. На початку складно розібратися у рукопашному бої.

– Вийшло,– усміхнулася й натиснула на другий рівень.

Артур же напевно й справді втомився, а то заснув, так і не дочекавшись моєї перемоги.

З того дня ми обоє кожну хвилинку вільного часу присвятили цій грі. Було набагато простіше проходити рівні саме разом і з часом ми дісталися до найскладніших та здається, останніх рівнів. Мушу зауважити, що тутечки розплутувати головоломки стало вже набагато важче, як і боротися з супротивниками. Тож довелося витрачати ще більше часу. Навіть якось забули й про сон.

Проте ми таки дійшли до останнього – двадцятого рівня. На той момент були такими втомленими, що попадали прямо за столами. А вже наступного дня повернулися до справи. Остання головоломка була найцікавішою й мала привести нас до переліку корпорацій-гігантів, що були відповідальними за наймасштабніші злочини на території країни.

– Як думаєш, це той чорнявий з лисиною на потилиці чи брюнет? І ти взагалі не задумувався, чому всі вони одягнені у абсолютно такий самий одяг?

– Ліз, ти ж знаєш, що мене це взагалі не хвилює. Ти краще дивися, яка у них зброя, щоб не довелося проходити все спочатку. Не хотілося б цього після пройденої половини рівня.

– Добре,– буркнула й раптом помітила тінь у далині. Вистрелити не могла, бо Артур якраз возився з тими двома, потрапляючи в зону дію пострілу.– Позаду!

– Може допоможеш, а не дивитимешся?

– І я допомогла. А точніше – побігла за тінню, що якраз встигла сховатися у будівлі. Це вперше ми розділилися та ще й на такому важливому етапі.

Я огледілася по сторонах. Поруч не було нікого. Або мені так лише здавалося через затемнене приміщення. Зір у мене то й у реальному світі був не ідеальним. Чому ж так з людей знущатися?

– Ліз. Я вже впорався з ними. Це таки були постачальники. Вони видали кількох босів. Залишилося знайти десь комп’ютер та внести їх імена. Ти де взагалі?

– У будівлі поруч.

– Тут взагалі нічого такого немає. Ти впевнена?

– Ні, ось наприкінці гри захотілося у схованки пограти,– розізлилася я.

– Що за..? Невже нас розділили? Опиши все навколо.

– Я практично нічого не бачу. Здається, хтось поруч. Іде на розвідку.

– Стривай. Не висовуйся. Тебе ж можуть убити,- почувся по-справжньому стривожений голос Артура. Схоже, він сприймає все це всерйоз.

– Не хвилюйся. Це ж лише гра. Все одно файл з іменами у тебе. Тож ми виграємо. І..– запнулася я, бо усвідомила, що гра для мене завершилася.

– Ліз?

– Мене вбили. Хоча, стривай. Тут є щось. Каже, що наче можу продовжити гру.

– Та ну. Якби це й справді було можливо, то чому таке ніколи не випадало раніше?

– Не знаю. Але краще спробую.

Я натиснула на аптечку й переді мною висвітилося дивне меню. Потрібно було обрати якусь папку з мого ноутбука, але ніколи не бачила подібного типу файла. Спершу завагалася, а потім подумала, що в мене взагалі нічого такого тут немає, тож якщо що, то й втрачу практично ніщо.

– Я загружаю файл,- промовили ми з Артуром одночасно.

Раптом перед нами висвітилося дивне меню. Бонусний двадцять перший рівень і запитання, чи хочемо ми його пройти. Як цікаво…

– Ти бачиш те саме, що й я?

– Здається…

– Готовий?

– Завжди.