Розділ 1

– Артуре, позаду!

– Не кричи мені на вухо, – різко обернувся він, готуючись оборонятися.– Я не встигаю, бляха. Зроби хоча б щось.

Не довго думаючи, стрибаю на спину одному з бевзів і починаю лупцювати його кулаками по голові. Знаю, що це не допоможе, навіть не нашкодить йому, але все ж, відволіче від Артура, якому й так добряче дісталося.

Ох, з самісінького початку все було якось не так. Проте давайте краще повернемося на кілька років назад і я вам все детальніше розповім.

***************************************************************************************************

Ось я й одинадцятикласниця. Залишилося навчатися в школі ще один короткий, проте сповнений пригод рік. Здавалося, що він має бути ідеальним. Але раптом загальне зібрання, а після нього суцільна дистанційка. Не хочеться робити абсолютно нічого, особливо вчитися та готуватися до екзаменів. Тож коли приходить вирішальний час навіть не дивуюся показнику й близько не у двісті балів.

Тоді емоції справді зашкалювали. Тож взяла перше, що потрапило до рук і помчала на приватну ділянку біля нашої квартири. Тим загадковим предметом виявилася сапка, тож розмахувала нею так, наче це якась зброя й все більше й більше «ворогів» падали додолу. За цим заняттям навіть не помітила, що минула година, друга, а я все ще була там.

Раптом суцільну тишу, яку порушувало тільки кукурікання півня, розрізала тиха заспокійлива мелодія. Ну так було на мою скромну думку, багато ж людей музику у стилі рок не відносили до їх числа.

Я відповіла, продовжуючи вимахувати сапкою. І з кожним словом по той бік екрана, розчаровувалася у житті все більше.

Що ж такого важливого мені могли сказати? Які такі слова могли б мене вивести з цього похмурого стану?

Незадовго до екзаменів я дізналася про кілька конкурсів від університетів. Це була можливість поїхати на навчання в заклад, про який мріяла й за бажанням час від часу їздити до інших країн, щоб вивчати чужий досвід. І для цього потрібно було лише зняти відео, розповівши навіщо мені це.

Все просто, так? Ось така була моя думка про це. Але голос із телефону таки пояснив, що в житті зовсім не так легко, як нам того хочеться.

Тож за декілька місяців я почала навчання в університеті, який був далеким від мого омріяного закладу. Єдиним, що в ньому було гарного – це те, що нас нарешті випустили на очне навчання. Хоча й тут знову втрутилася реальність і через місяць почалася дистанційка.

Під час навчання в іншому місті я вперше відчула себе по-справжньому самостійною й не захотіла їхати додому. А потім настав локдаун і тоді вже просто не змогла зробити цього.

Нерви й стрес через щось невідоме не давали заспокоїтися й я потроху занурювалася в онлайн світ. Там все було значно простіше. Та й ніхто навіть не здогадувався про те, яка я невдаха. Мене вперше десь почали цінувати і я настільки зависла там, що здавалося все – більше не повернуся до попереднього життя.

Але це було доти, поки випадково не зустріла його. Наше знайомство було доволі таки дивним. Я блукала по гуртожитку у пошуках кращого інтернету, а він уже окупував прекрасне містечко, де можна було спокійно під’єднатися до мережі комендантки й вона навіть цього не помітила б. Красунчик блондин зі спортивною статурою спокійно сидів й грався у якусь гру, не відводячи погляду від екрана.

–Посунься, – промовила тоді я і з цього й почалося наше знайомство.

Частенько ми збиралися там удвох і просто сиділи, не відриваючись від власних ноутбуків. Проте з часом познайомилися між собою. Виявилося, й поза мережею можна чудово проводити час, тож ми так і робили, постійно зазираючи одне до одного в гості. Та й іти було недалеко – його кімната була якраз навпроти моєї. І як ми не зустрілися раніше, поняття не маю.

– Ліз, відкрий двері. У мене для тебе сюрприз, – якось промовив Артур, грюкаючи до мене.

Я тоді була в навушниках і взагалі нічого не чула з того, що відбувалося навколо мене. Якщо чесно, дивилася одну з тих романтичних комедій, після яких хочеться плакати наприкінці. Проте Артур цього не знав і коли побачив мене засмученою, кинувся втішати.

Що ж зробила я? Підскочила на ліжку й заверещала зі страху та водночас через те, що з усієї сили вдарилася головою. Ліжко то було двоповерхове.

Тоді Артур завмер, зрозумівши, яку величезну помилку робить. Він одразу й не подумав, що якщо ввалитися з величезним ведмедем, який закриватиме його обличчя, до моєї кімнати, то я не позбудуся ірраціонального страху до плюшевих іграшок.

Тож того дня страх лише посилився, поєднавшись із болем, що не відпускав протягом двох днів. Артур був весь час поруч зі мною, турбуючись чи то через те, що він такий уже й гарний друг, чи то через те, що був винен у  тому як сталася моя травма.

Але водночас цей випадок і вплинув на те, що відбулося потім. Адже коли я підскочила на ліжку, то в руках тримала ноутбук. І ковзнувши по ньому руками, випадково відкрила дивний сайт. Тоді я й не здогадувалася, що всі дані скопіювалися до моєї хмари та продовжувала жаліти свою бідненьку голову.