Глава 8.

Іванна

Доставили Аліну та Поліну додому, мовчки йдемо з Маєю доріжкою парку до зупинки. В кожної на думці – щось своє, не втручаємося, не набридаємо. З Маєю добре. Іноді вона вмикає свою активну натуру, як от учора, коли тягла мене в клуб, однак частіше за все Майя – тонкий писихолог і розуміє кожну з нас як найкраще. До кожної знає підхід. З Аліною – потрібно мирно, хоча Майя не утримається і поглузувати з неї: іноді корисно, бо ж всі знають, що від надмірної серйозності болить голова. З Полінкою – навпаки: треба жартами, а суворою бути іноді, бо вона може на голову з п’ятами вилізти і зручненько там вмоститися, ніби так і треба. 

Зі мною… можна помовчати. Розслабитися, подумати про своє. Зі мною Майя, мабуть, найбільше розкривається. Не грає роль ні блазня, ні психолога. Максимально відверта і така, як вона є. 

– Тобі сподобався Пилип? – раптом оглушує мене запитанням.

Абсолютно неочікувано для самої себе червонію і спершу навіть не знаходжу, що сказати.

– Іванно! – широко всіхається Майя, зазираючи в мої очі. – Він здався мені чудовим… Такий спокійний ззовні, але потужний всередині.

– Мені теж… – говорю те, на що я зараз спроможна. – Думаю, що з нього вийшов би чудовий друг.

– І тільки? – Майя підходить ближче і штовхає мене в бік.

– І тільки! – суворо відповідаю. – Мене зрадив хлопець, Майя. Я схожа на людину, яка збирається вступити в нові стосунки?! – перебільшую з емоціями і виходить надто сильно, однак Майя розуміє і не лякається.

– Можна ж дружити… – примирливо гне вона свою лінію.

– Можна, але навіщо? – зводжу плечима, дійсно не розуміючи, нащо мені хлопець-друг. – Тим більше це була перша і остання зустріч, – говорю не без легкого жалю. – Не треба зациклюватися на незнайомцеві. Гаразд?

Майя киває, залишаючи мене без подальших балачок.

До зупинки ми дійшли мовчки. Нам потрібні різні маршрутки, тому розпрощалися, коли моя приїхала перша, і я поїхала додому.

***

Біля під’їзду мене чекав зал з глядачами та… майстер-клоун на арені.

Добре – на спортивній тачці.

Здається, весь під’їзда в жіночому складі (і декілька дідусів) висипався на вулицю подивитися на Юрка та його спорткар.

Чого вони там не бачили –  я не знаю. Та приїзд Юри для них кожного разу, як дивовижне шоу. Прямо кордебалет якийсь!

Цей недохлопець так захопився своїм телефоном, що і не помітив, як я підійшла до нього і, схрестивши руки, зашипіла, як ще та зміюка:

– Ти заблукав?..

– Іванко… – давить либу цей недоумок і, зіскакуючи з капоту тачки, ховає телефон в кишеню.

Стою дивлюся на нього і думаю, як же мене так угораздило? Чи мене вперіщило чимось, чи я була не в собі – як, ЯК я могла бути з ним?! 

Юра – красивий тут без питань. Стильна зачіска, пустотливі карі очі під густими бровами, пухкі, звабливі губи…

Трішки вищий за мене, підтягнутий, завжди вдягнений з шиком – ну, модель точно!

Однак всередині він – легковажний, егоїстичний поганець, який вип’є всю кров з тебе і виб’є всю душу.

– Я ще так ні про що не шкодував… – порушує Юра мовчанку. – Це було миттєво і…

– Вірю, що шкодував ти миттєво! – відступаю від нього на крок.

Та йому хоч би що! Знову суне свої пазурі до мене.

– Як я скучив… Ти – найкраща, Іванно…

Виставляю руку вперед і погрозливо заявляю:

– Ще крок – і синець буде під іншим оком. Йому мабуть самотньо одному?..

– Мені страшенно самотньо без тебе… – скорчує нещасний вираз обличчя, але все-таки відходить крок назад. – Юля – це миттєво.

– Місяць зустрічатись – це миттєво?! Ти себе чуєш взагалі? – закіпаю не на жарт.

А цей нахаба ступає крок до мене майже впритик, бере за руки і дивиться прямо в очі, говорячи:

– Ми зустрілися декілька разів… і цей останній раз як… як мана якась!..

Різко скидаю його руки і штовхаю в плече:

– Мана?! Це ти так називаєш?! – дихання збивається, контролювати себе стає все складніше. – Мана – це зустрічатись з тобою!.. В той час, як я сиділа і чекала тебе по тих дурних кав’ярнях!.. ти шукав легких розваг і бігав до цих нікчем!

Схиливши голову ледь не до грудей, Юра з каяттям заявляє:

– Ти права… ніхто з них не вартий тебе.

– Зате тебе варті! – кричу.

І хочу так багато додати, але різко замовкаю…

– Ніхто з них?.. – не зважаючи на шум голові, я ледь не самимии губами повторюю його страшне зізнання. – Ти… ти вже зраджував мені раніше?..

Юра піднімає обличчя, уникаючи мій погляд, нервово кусує губу, заламує руки і врешті-решт відходить до авто.

– Юра..? – приречено питаю не то в нього, не то в самої себе…

– Я… Поговоримо пізніше, – сідає в авто, закриває двері і від’їжджає геть перед моїм розтрощеним вщент світом і понівеченою гордістю.