Глава 7.

Іванна

Йдемо за Пилипом, як за Сонцем. Хлопець виявився не таким вже і поганим, як я про нього подумала. Зовсім не поганим. Хорошим…

Дивиться, щоправда на мене так… незвично. Ніхто так не дивився ще… Ніби я якась принцеса, а не перелякана дівиця, яка погрожує розписати його обличчя, якщо не розповіть, де Поліна… Досі соромно, що так накинулася. Ніби з лісу вибігла. Сором, Іванно.

А хоча чи не все рівно?! З яких це пір я так переймаюся про думку якогось там хлопця? Перехожий та і все по цьому. Проведе нас до під’їзду – і дякуємо.

Ловлю себе на дивній думці, що мені чомусь не хочеться з ним прощатися… Дива та й годі! Це ще звідки?..

Всю дорогу малюю очима круги на його шиї, невільно милуючись ним. Високий, підтягнутий. Спортсмен спортсмена бачить відразу. Карі, як і в Юри, очі, але в Пилипа очі… дивовижні. Теплі, добрі, світлі. Він схожий на принца чи рицаря з фільмів. А за обладунки йому – його гідна постава і манери.

З мого милування-розглядання Пилипи мене виводить вперемішку дівчачий з хлопчачим крик, розбавлений лайкою.

Повертаємо за ріг і бачимо нашу красу-ясну – Поліну! 

Трясеться, брикається, ще й намагається штовхати якогось парубка, який стиснув її лікоть і лає її на всю вулицю.

– Дівчата! Врятуйте! – благає Поліна, тільки-но угледівши нас.

– Це твої рятівники? – кидає швидкий погляд на нас незнайомець. – Негайно кажи їм, щоб віддали гроші за телефон!

– Я нічого в тебе не брала! – ледь не ридає Поліна.

– Не брала?! – горланить хлопець і міцніше стискає руку Поліни – і дівчина верещить.

Ми з дівчатами обурюємося і біжимо до цього недоумка, але нас випереджує Пилип.

– Вадим! Відпусти дівчину! – суворо заявляє цьому розбишакі.

– Вона украла мій телефон! – цідить через зуби цей Вадим. – І зараз… 

– Ах ти мерзотник! – вибухаю і лечу до цього негідника. – Я тобі зараз так розмалюю обличчя, що ти будеш по ньому телефонувати! Гад такий! – Випалюю все, як на духу, і підходжу до Вадима.

Однак, коли мені залишається всього два кроки, переді мною стає висока постать Пилипа так, що я опиняюся за його спиною і ледь не вписуюся в нього обличчям.

Доки цей рицар без обладунків вирішує проблему з Вадимом і звільняє Поліну, я так і стою максимально близько до нього, боячись поворухнутися.

Стою і думаю: Іваноо… а ти коли-небудь була за чиєюсь спиною? Хтось коли-небудь вирішував твої проблеми? Захищав тебе? Навіть в садочку і школі я не потребувала цього. Била всіх кривдників так, що за другим разом вже ніхто не наважувався мене кривдити.

Юра ж… В стосунках тільки створював проблеми, але ніяк не вирішував їх. І тут таке… Стою за чоловічою спиною і... кайфую… Це, виявляється, так класно, коли він пришов, поставив тебе за собою і розібрався.

Втягую його запах носом і ловлю себе на думці: мені подобається його аромат, мені…

– Я просто зателефонувала сестрі! – фонить голос Поліни. Краєм ока бачу, як вона біжить до Аліни і кидається в її обійми. В бік Вадима летить телефон. – Я не крала!

– Вадим, ти знаєш, що дівчина неповнолітня? – суворий голос Пилипа лунає так близько біля тебе…

Блеф? Що ж, круто. Так цьому недоумку! Нехай похвилюється.

– Щоб я ще раз зв’язався!.. – ладна битися об заклад, що він закочує очі. – Мені немає чого пред’являти. Вона просиділа всю ніч в туалеті!..

Чую сміх Майї та шикання Аліни.

– Вадим, дівчата мають права подати заяву.

– Нехай посадять цього мудака! – озивається Поліна.

– Замовкни! – гаркає на неї Аліна, після чого звертається до Вадима: – Якщо я ще раз тебе побачу з сестрою...

– Ти гадаєш, я ще раз захочу побачитись з цією ненормальною?.. Тримай її на прив’язі! – без краплі каяття Вадим заходить в під’їзд подалі від нашої шаленої компанії.

Тільки він зникає – Аліна перетворюється в фурію і нападає на Поліну. Майя намагаєтсья їх розборонити. А я… Я стою і залипаю на Пилипа, який повернувся до мене і всміхається.

Яка посмішка, матінко!.. Як йому це вдається?! Ще хвилину тому я чула метал в його голосі і готовність вв’язатися в бійку заради невідомої дівчини! А зараз він вже такий спокійний і привітний… 

Дивовижний…

Від його уважного погляду в саму мою душу я невільно опускаю погляд. Благо, я нижча його, тому це не так вже дивно і виглядає.

– Ти… як? – туботливо запитує мене.

– Все добре. Просто... ти… – відволікаюся на крик Поліни і повертаюся в бік дівчат лиш, щоб переконатися, що Поліна все ще жива. Знову піднімаю голову і дивлюся на Пилипа. – Оскільки інші зайняті… Я беру на себе подякувати тобі… – Винувато схиляю голову. – Ще раз пробач різкість… Ти… виявився хорошим і… сміливим хлопцем.

Пилип всміхається – і мені це так подобається…

– Все гаразд. Не зациклюйся. Я був радий допомогти.