Глава 6.

Пилип

Зранку, як завжди по суботам, я відіграв з хлопцями футбольний матч і ось йду парком додому.

Футбол люблю, хоча ніколи не мріяв стати професійним футболістом та грати в клубі. Та Життя все вирішило по своєму. Мій шкільний друг якось запросив мене на футбол класі в п'ятому. І ось вже більше 10 років я граю в молодіжній команді одного з клубів нашого міста. 

Додому йду все ще бадьорим, хоча і дещо втомленим. В голові активно працює уява і малює нові картини анімації. Хочеться пошвидше дістатись додому і взятися за роботу.

Зупинвся біля фонтану в центрі парку і просто стою, насолоджуючись прохолодою. Цей день обіцяє бути дуже спекотним.

Рапотом чую якусь мелодію, ніби телефону. Інтуїтивно тягнуся до свого, але потім розумію: музика не та. Погляд падає на землю – і помічаю чийсь телефон.

Озираюся навколо – небагаточисельні перехожі не звертають ніякої уваги на телефон.

Піднімаю і бачу на дисплеї – “Аліна”.

Відповісти не встиг: дзвінок обірвався. Вирішив зателефонувати сам. Може, помітили, що загубили телефон, а тепер шукають.

– Так? – чую радісний дівочий вереск. – Вибачте, це не Поліна, – на іншому кінци тиша і я поспішаю пояснити: – Я в парку біля Зеленої. Почув дзвінок телефону і вирішив відповісти.

– Я зараз приїду туди, – запевняє дівчина.

– Чекаю. Я біля фонтану. Зателефонуйте, як приїдите – підійду, куди зручніше.

Вимикаю телефон і протяжно зітхаю. Ну, що ж… доведеться почекати.

Спираюся долонями на бортики біля фонатну і заплющую очі. Уява активно запрацювала – і в моїй голові запустився творчий процесс. Я повністю розчинився у своїх думках і не знаю, стільки я так стояв, аж раптом почув якусь метушню неподалік фонтану.

– Не кричи на мене! Він сказав біля фонтану! – розплющую очі і повертаюся. Цей голос схожий на той, який я чув по телефону.

– Біля фонтану тільки той хлопець і все! – чую роздратований голос і повертаюсь обличчям.

Дівчинка-фурія вп’ялася поглядом в мене так невідривно, ніби в її очах влаштовані сканери, які в дану мить роблять аналіз, що я з себе уявляю.

– Це ти Пилип?! – підлітає до мене і зупяняється лише за крок. Її голова ледь сягає мого підборіддя. Доводиться піднімати обличчя вгору, щоб подивитися в мої очі. Бачу, її це злить, а мене страшенно забавляє.

– Так, – говорю, а в смого усмішка розплівається від вуха до вуха.

Лекий рум’янець зафарбував щічки дівчини, але вона, здається, прикро вражена реакцією свого тіла, тому поспішає насупиться і суворо подивитися на мене.

А я вже все… Відлетів у світ блаженства. Чую, що вона щось обурено говорить, випитує. На автопілоті відповідаю і розповідаю, як я знайшов цей телефон. Сам же… не припиняю всміхатися ні на мить, оглядаючи її.

Красива. Небезпечно красива. Її світло-сірі очі пронизують мене наскрізь. Але я не в силах відвести від неї свого погляду. Пульс розігнався так, ніби я знову бігаю футбольним полем, а я просто… просто дивлюся на неї. Впіймав себе на бажанні доторкнутися до її обличчя. Таке красиве, чисте і без косметики – видається мені якимось джерельцем свіжої насолоди в цю спеку. Хочеться намалювати її. Впиваюся в кожну рису, щоб запам’ятати. Вже знаю, що прийду додому – і буду малювати Її. Але спершу…

– То ти Іванна? – виринаю зі своїх думок і прислуховуюся до її розмови з подругами.

Красиве ім’я. Жіночне і сильне одночасно. Як і вона…

Іванна не надто дружелюбно киває і повертається до дівчат.

Не довіряє – воно і зрозуміло. Наша перша зустріч. Втім я… Я вже готовий довіритись…

Телефон теж на автоматі передав Іванні ще раніше. Краєм ока помічаю, як (здається) Аліна нервово стискає знайдений телефон і дуже хвилюється.

– Дівчата, чим можу допомогти? – нарешті включаюся я і дивлюся на Іванну.

– Хіба що ти володієш супер здатністю визначати місцезнаходження людини. А в ідеалі ще й телепортувати її друзів до неї, – Іванна скептично всміхається.

Радію її посмішці, як бовдур, і поспішаю запевнити:

– Так я, звісно, не можу допомогти, але я чудово знаю цей район. Тому можу побути вашим гідом якщо-що.

– Ми всі дуже хвилюємося за подругу, яка вчора зникла і не відповідає на дзвінки, – озивається третя дівчина. Здається, Майя.

– Вірю, що все віришимо. Якщо телефон знайшли тут – вона має бути в цьому районі. Можемо почати з розпитування у перехожих. Як правило, тут гуляють лише місцеві. Можливо, хтось і бачив вашу подругу.

Аліна підходить ближче до фонтану і вмивається прохолодною водою.

– Як же вона мене дістала! – ледь не плаче дівчина.

– Вона знайдеться, – підходить до неї Майя і обіймає за плечі. – Врешті-решт, це Поліна!

Ми з Іванно продовжуємо дивитися один на одну. Я, не приховуючи захоплення, вона – не приховуючи, недовіри.

Чую дзвінок телефону і бачу, як Аліна дістає його з кешені і промовляє: