Глава 4.

А світанок душу не ранить,
Сонця промені не обпечуть,,
Дощ ніколи підступно не вдарить,
Лицемірством вітри не проймуть…

А людина..? Чому ж людина,
Якій Бог дав частинку себе…
Прагне зрізати твої крила,
Не під силу збагнути це…

А людина..? Чому ж людина,
Для якої у світі все…
Усміхаючись в очі щиро,
За спиною жало несе…

Як болить… Не зумію прийняти
Те, що поруч тими ж стежками,
Йдуть оті, що сьогодні за брата,
Завтра ж першими кинуть камінь…
18.07.2018р.
© Британ Галина Ярославівна

Іванна

Цього ж вечора я лікувала нерви серед квітів в нашій домашній міні-оранжереї. Ця вознеча з рослинами – і терапія, і пристрасть, і хобі… За цією простою роботою забуваю про все. 

В мене тут так багато всілякого цікавого! І ніжні тендітні фіалки, і вологолюбиві орхідеї, і улюблені герані та цикламени, капризливі бегонії та азалії, декілька видів папоротних – кожну квітку я люблю по-особливому. Так-так, я з тих дивачок, які базікають з квітами. Але, знаєте, що? Вони ж в мене й нівроку гарні!

Я тільки що змінила грунт двом фіалкам і як раз зняла рукавички, морщучись від болі, щоб взяти ножниці й обрізати жовте листя на деяких квітах, як мій телефон задзвонив.

Кладу ножниці знову на столик і відповідаю:

– Привіт, Полінко.

– Збирайся. Ми зайдемо через годину, – діловито заявляє подруга.

– Я вам завжди рада. Чи мені бальну сукню вдягнути?..

– Вдягай, що хочеш! – хихоче Полінка. – Ми йдемо в клуб! Зрозуміла? Підемо веселитись і чхати на всіх хлопців в цьому світі! 

Глибоко зітхаю, відчуваючи, як знову навалюється негатив.

– Я і вдома можу на них почхати, – чомусь вирішила заперечувати свій гнів і вдавано-байдуже заявляю Поліні.

– Не серди мене, Іванно! Вдома ти не відволічешся, – вперто гне свою лінію Поліна.

– Саме це я і робила, доки ти не зателефонувала і не нагадала мені про всіх хлопців світу, – вибухаю.

– Ну, припини… – примирливо муркоче Полінка.

А я вже вичерпала ліміт люб’язності, тому відрізаю:

– Гарно повеселитися! – після чого завершую дзвінок і блокую телефон, ховаючи його в кишеню шортів.

Погляд невільно падає на руку, яка від гематом вже ледь не всіма барвами веселки грає… 

– Юра, Юра… І хоч би ти вартий був цього, хоч би був. Але ні… – зітхаю і сердито додаю: – Нікчемний слабак.

Кидаю сумний погляд на квіти – все, настрій збитий.

– Добре, що я про вас дбаю і ви в мене в хорошому стані… – кидаю квітам і виходжу з оранжереї у напрямку ванної.

Мию руки і з хвилину порсаюся в шафці в пошуках потрібного гелю від гематом. 

Воджу слизькою сумішшю по руці, проваюлючись в спогади… Уява підступно малює красиве обличчя Юри з такою привабливо-нахабною посмішкою, що була б я кимось на кшталт Юлі – зомліла б перед ним. 

Але я не вона, не вона…

І йому виявилася просто не по зубам. Йому б когось попростіше чи що… От і знайшов свій своє.

– Ох, нічого собі! Як ти так?.. – я і не почула, як Альонка зайшла в квартиру і зазирнула до ванної.

– Професійне, – відрізаю, і вже спокійніше додаю: – Вперше чи що?..

Альона ж рішуче зявляє:

– Таким має бути колір обличчя Юри, а не твоя рука!..

Ой, чхати на нього… на його обличчя… чхати на все.

– Я сьогодні так втомилася на тренуванні, Альонко, що не хочу і згадувати про того недоумка… – сумніваюся лише мить перед тим як сказати: – Він зрадив мені з дівчиною з моєї секції, ти тільки уяви!..

Альона зойкає, закриває рота долонею, а потім швидко приходить в себе:

– А ця дівчина! Як так можна?.. 

Роздратовано зітхаю, виходжу з ванної. Альона йде слідом.

Виходимо в коридор і просто зупиняємося. Я спираюся на стіну і дивлюся в стелю. Альона ж тільки-тільки розійшлася:

– Я сама цього Юрка відлупцюю! І його багатій-татусь йому не допоможе!..

Невільно по-теплому всміхаюся.

– А тато в нього дуже хороший… Чому Юра такий бовдур - невідомо…

Ігнорую, як Альона демонстративно закочує очі:

– Хороший до тебе… З іншими, як і Юра, – ніс задер і до побачення, телебачення! 

Всміхаюся, все думаючи про його батька. Классний дядько. Бізнесмен. Вольовий і дуже сильний. Людина слова і справжній джентельмен. 

Юра ж – якась аномалія, відхилення, збій програми…

Так і стоїмо. Я згадую батька колишнього. Альонка сварить цього ж колишнього.

Відволікаємося лише, коли двері в квартиру відчиняються і буквально залітає розлючений Борис. 

Кидає нам, махнувши долонею:

– Салют.

Швидко знімає взуття і шурує до себе.

– Ей, малий, ти чого такий переляканий?.. – питаю без церемоній.

Борис повертається і обурено витріщаєтсья на мене, ледь очі з орбіт не вилітають:

– Я переляканий?!

– Схвильований і розгублений!.. – вмить напружується Альонка і намагається розрядити обстановку.

Ці двоє, хоча і не близнята, а зв’язок між ними – надприродній.

Борис, ні слова не говорячи, тяжко зітхає і йде до себе в кімнату.

Перезираємося з Альонкою і я кажу:

– Я поговорю з ним.

Альона ж заперечно хитає головою:

– Не чіпай. Я пізніше зайду. Подивлюсь, як він там...

– Ти щось знаєш?.. – хоча не маю ні краплі ресурсу, але намагюся просканувати обличчя сестри, щоб хоч щось прочитати.

– Я здогадуюсь… – відводить Альона погляд і червоніє.

Таа-а-ак, дуже цікаво…

Однак продовжити цю тему не вдається, бо чуємо дзвінок у квартиру.

Йду до дверей, роздратовано думаючи, що Поліна все-таки притягла дівчат і буде вмовляти мене йти з ними в клуб:

– Дівчата все-таки прийшли!