Глава 2.3.–2.4.

2.3.

Бинтую руки через біль, натягую рукавиці і підходжу до Ангеліни. Б’ємось рукавичками в привітному жесті і починаємо спаринг.

Олег замість того, щоб якимось ділом важливим зайнятись, підходить до рингу і стовбичить біля нас. Раз за разом ще й промовляє:

– Іванно, як рука? Не болить? 

Або:

– Давай, вилазь вже звідти – перерва!

Хто його там слухає. Лупцюємося з Ангелінкою не на життя, а на смерть. Бачу, що спаринг-партнерка вже “ледве дихає”, дотискаю її до канатів, методично наносячи удар за дуром.

– Іванно, годі! – зривається на крик Олег, побачивши, що Ангеліна вже не чинить жодного опору, просто закрила обличчя рукавицями і чекає, коли я відчеплюся.

Зупиняюся і, тяжко дихаючи, спираюся на канати. Ангеліна поруч прямо таки валиться на них, ледь не дихаючи вогнем, як дракон.

Стою дивлюся на Олега, а він – на мене. Граємо в дивоглядки, хто кого. Як завжди, він програє і, втомлено зітхнувши, недбало кидає Ангеліні: 

– З рингу злазь.

Чому Ангеліна дуже радіє і, в мить оживившись, спускається вниз.

Олег бере “лапи” і піднімається до мене. 

– Не охолола? – глузує, вдягаючи “лапи”. – Продовжуємо?

– Погнали, – підморгую йому і, ставши в стійку готова битися знову і знову так, ніби це мені допомогає.

Та, на жаль, не допомагає ні крапельки. Ганяю кров по венам з такою швидкістю, що, здавалося, могла б уже злетіти в космос, але ні… Тільки я погляну в бік Юлі – розпалююся до божевілля і б’ю Олега по “лапам” так сильно, що, якби це був якийсь шмаркач, а не колишній чемпіон країни, – вже вилетів би копняком з цього рингу. Але Олежка – сильний. Все зносить.

– Фу-у-ух, – видихаю після години божевільного тренування. 

Волосся – мокре, одяг – хоч викручуй. Зараз вислухаю останні настанови Олега на сьогодні – і лечу в душ.

– Рука як? – спирається він на канати біля мене. 

– Шик, – байдуже кидаю. 

Болить страшенно. Але це потім. Вдома – мазі, спреї, гелі – відновимо. Попереду вихідні: тому два дні без тренувань – і буде як нова. Зазвичай я тренуюся і на вихідні, але не цього разу… Не можу дозволити своїй люті зіпсувати мені змагання. Я мушу відновитись.

Олег нарешті замовкає, я вправно прокивала на кожну його репліку, не вслуховуючись в суть. Все і так ясно. “Бережи свій талант! Бережи своє тіло – це твій існтрумент! Не дозволяй гніву охопити тебе! Чи якийсь нікчема важливіший за змагання і твоє майбутнє?”

– Оле-е-ег, – втомлено тягну, – затямила, зарубала на носі, все ясно. Тільки не нуди, молю тебе.

– Ох Іванно-Іванно, – безутішно тягне Олег, хитаючи головою. – Посивію з тобою, не дочекавшись онуків.

– Твоїх чи моїх? – регочу.

– Наших, – підморгує мені Олег, а я вибухаю новим реготом. – Зал сьогодні на тобі та Ангеліні, – ігноруючи обурення на моєму обличчі, Олег плескає мене по спині і зіскакує з рингу. – Демченко! Тягни відра і швабри. Ви з Горіховою сьогодні за чистоту і порядок.

Ангеліна так протяжко зітхає біля дверей, що я чую її виття аж на ринг.

– Що таке, рудику? – глузую. – На побачення хотіла змитися? Спочатку борг Батьківщині – потім все інше!

– Діставай швабри, Горішку! Я за водою, – Демченко ірже з мене і виходить із залу.

2.4.

Якби не дуркували, то, звісно, вимили б залу швидше. Але як ми з Ангелінкою та не подуркуємо? Отож-бо, що ніяк.

Зилишили ринг на диссерт і, покінчивши з ним, усілися на край, звісивши ноги.

– Я не можу повірити! – обурювалася Ангеліна, та все ж не втрималася покепкувати з мене: – Краще б він мене обрав, я хоча б дівчина все при мені: красуня, чемпіонка!.. Але Юля!..

– Ти і тут програла, Ангіно… – штовхаю приятельку в бік.

Ангеліна скорчила ображену гримасу, а потім з цікавістю запитала:

– Що ти йому зробиш?

– Він мене втратив! Що гірше я можу йому зробити?.. – зітхаю, а потім зіскакую з рингу. – Ходімо, бо зачиню тебе тут.

Ангеліна теж зіскакує з рингу, теліпається за мною до виходу.

– На твоєму місці я б розбила йому обличчя! – роздає мені поради Ангеліна. – Але ти маєш вигадати щось краще...

– Що “краще”? Машину йому спалити?.. – закочую очі.

– Мисли ширше! Ти можеш відплатити йому тим же!.. Почни з кимось зустрічатись – і він…

Сміюся, зачиняючи двері в спортзал.

– Робити мені більше немає чого! Ледь одного вивезла – давай тепер ще шукай іншого і з ним грайся! Ні, – зітхаю, – більше ніяких дурнів, ніяких ігор – не хочу нічого.

– Даремно… Я б так і зробила, – рішуче заявляє Ангеліна.

– Я рада, що ти визначилась. Залишилось тільки дочекатись зради хлопця.

– Злюка! – сміється Ангеліна і ми разом йдемо в роздягальню.

– Насправді, я думаю, ми, люди, недооцінюємо самотність, – замисленно тягну я. – Я за цей рік, мабуть, ні разу не могла разслабитися. Завжди була, як на голках: що бокс – сам по собі напружений спорт. Змагання, конкуренція, виснажливі тренування… Що стосунки дурнуваті! – знову розпалююся. – Сиди та думай, де його носить! Вислуховуй потім його маячню, виправдання… – Морщуся, згадуючи, яку дурню розповідав мені Юра. – Фе! Годі з мене! Бути одною – набагато краще!

– Якщо нормального хлопця немає, то, звісно, краще, Іванко… – не цілком погоджуючись зі мною, говорить Ангеліна. – Але якщо хлопець – що треба! То чому б і ні? Ці стосунки будуть тільки в радість.

– Ага, в радість! – скептично гну свою лінію. – До першої зради цих козлоподбних створінь!

– Ти безнадійна! – сміється Ангеліна. – На Юрка витратила цілий рік свого життя! На інших і дивитись не хочеш, зате вони після його зради автоматично стали козлами! Ну, ти нормальна взагалі?

– Ліна… – зітхаю. – Так вже повелося, що мені завжди було нудно з пай-хлопчиками. До мене липли такі, як Юрко. А вони поголовно – йолопи! Робити нічого. Ні – то ні.

– Ох, як все запущено… – закочує очі Ангеліна. – Ти просто ще не зустріла свого крутого хорошого хлопця, радість моя.