Глава 2.1–2.2.

2.1.

Прилітаю в спортзал за хвилину до початку тренування. Як на зло ще й телефон пищить, сповіщаючи про вхідний дзвінок.

– Ал-ло! – роздратовано кричу в слухавку, не дивлячись, хто мене турбує.

– Іванко… – жалісливий голос Майї змушує поморщиться. – Ти відео дивилась?

– Яке ще відео? – пирхаю, несучись в роздягальню.

– Я тобі вчора скидала відео про Юру. Подивися і припини з ним будь-які стосунки.

Всередині розливається липке-бридке передчуття якогось вселенського жаху.

Не дійшовши до роздягальні, кидаю сумку на підлогу, а сама шукаю відео, яке мені скинула Майя, і яке я вчора нахабно проігнорувала.

Вмикаю відео. Дивлюся.

Мій ненаглядний Юрочка цілує в губи якусь дівицю. Придивляюся ближче – і мене обпікає жар. Юля… 

Дівчина з моєї секції. Дівчина з команди… Дівчини з родини.

Відео починається по новому кругу, а я стискаю телефон так міцно, що справжнє диво, як він досі не розчавився.

Я з Юрою рік. Фото з ним є у кожній моїй соцмережі. Ми разом відвідували вечірки і заходи, де також були дівчата з моєї команди. Часом Юра підвозив чи забирав мене зі спортзалу.

Вона не могла не знати, з ЧИЇМ хлопцем вона цілується!

– Мерзотниця! – гнів заполонив все моє єство. Рівень небезпеки – криваво червоний. Тікай, хто не заховався!

Так і залишивши сумку на підлозі, лечу в зал.

На повороті мало не збиваю з ніг Ангеліну.

– Іванко, обережно! – сміється мені услід.

Зилишаю її без репліки, не зупиняючись ні на мить. Лечу, розпалюючись з кожним кроком, гніваючись, палаючи, згораючи.

Я не думаю про Юру в цю мить. Я думаю про родину, в якій є зрадниця. Негідниця. Як вона так могла?!

– Іванно! Де форма? – кричить Олег. –  За запізнення – 50 віджимань! За відсутність форми – ще 30.

Йди подалі, Олеже… – ледь не зривається з язика. 

Сканую поглядом зал, ігноруючи перелякані вирази обличчя дівчат. Я не так часто лютую, але всі знають, що хорошим це не закінчується.

– Іванно! – надривається Олег. Здається, зрозумів, що я не в собі.

Бачу перелякані очі Юлі – і лечу до неї.

Переминається з ноги на ногу, зиркає по сторонам, хапається руками за “грушу”. 

– Іванно… – безнадійно тягне Юля. – Я… Я…

Підлітаю і зупяняюся на відстані витягнутої руки від неї.

– Як давно? – все, що я можу видавити з себе. Більше – то вже інстинкти, лють, образа. – Відповідай!

– М-місяць, – ковтаючи слину, видавлює з себе Юля.

Піднімаю кулак і зі всієї люті б’ю по стіні.

Юля кричить і закриває обличчя руками. Дівчата прокидаються – і підбігають до нас. З боку з’являється Олег і відтягує мене від Юлі.

А я нічого не роблю… Я не хочу нічого їй робити. Не збиралась і не буду.

Мені просто…

– Так огидно… Чи тобі було мало хлопців, Юль? – беземоційно видаю. – Чи світ на ньому зійшовся клином? Як ти могла зрадити родину? Ми ж команда, Юль…

– Іванно, заспокойся… – тягнучи мене до виходу, заспокоює Олег. 

– Як ми можемо бути командою, коли ти зрадниця?! – переходжу на крик. – Ти нікчемна зрадниця!

У дверях зіштовхуюся з Ангеліною.

– На ринг! – ричу їй. – Через 5 хвилин прийду.

– Що вже сталося? – обурюється Ангеліна. – Мені як завжди віддувайся!

2.2.

Олег спочатку відвів мене у вбиральню, де вмив моє обличчя крижаною водою.

Тіло така процедура збадьорила, але свідомість була десь далеко-далеко. Розфокусована. Незібрана. Жалюгідна.

Жодного дзвінка, жодного смс з того вечора. Він не написав мені ні слова! Для нього ця ситуація – норм. Звична справа. Хто він? Хто він такий? Як я могла бути з ним стільки часу та ігнорувати, який він мерзотник, негідник…

– Ненавиджу! – шиплю через зуби.

– Я-то чим завинив, Іванно? – ледь ображено видає Олег.

– Та до чого тут ти?! – бурчу, схрестивши руки. 

– Руку дай, – суворо вимагає Олег і я нехотя протягую йому руку. – Болить?

Ледь морщусь, але заперечно хитаю головою.

– Що на цей раз, Іванно? Так і стін в спортзалі не залишиться, якщо ти кожного разу будеш так себе заспокоювати.

Закочуючи очі, ігнорую його наставницький тон.

Олег – классний. Йому лише 26 років. І ця незначна різниця у віці – 6 років – ну просто ніяк не переконувала мене ставитися до нього хоч трішки серйозніше. І він це знав. Для мене Олежка був кимось на кшталт моїх дворових хлопців, майже всіх як на підбір старших за мене на 3-6 років. Я галасала з ними все дитинство, билася, і як спражня молодша сестра – мучила.

Тому цей молодий парубок ніяк не викликав в мені благовоління, яке я, можливо (але не факт!), відчувала б до літнього дідуся, який провів свій вік на рингу, а це взявся тренувати малечу.

У Олега був дуже короткий спортивний шлях. Він вигравав бій за боєм, здобував пояс за поясом. Аж доки під час одного бою не отримав травму, після якої у великий спорт двері зачинилися назавжди.

– Ну, і чого ти так дивишся? – всміхаючись, схрещує руки на грудях і дивиться мені в очі наш тренер.

– Ти – классний, знаєш? – сміюся.

– Знаю, – всміхається у відповідь Олег і вказує мні рукою в бік дверей. – Ходімо обробимо руку і підеш до дому.

– Що-о? – обурююся. – Ні за що! Оброблюй, роби що хочеш – але я буду тренуватися! Змагання на носі!

– Саме через те, що змагання на носі, – Олег кладе руку на моє плече, – тобі потрібно берегти себе, а не гробити, Іванно, – тяжко зітхає. – Я з тобою вже сто разів говорив про твій гнів. Або ти його перемагаєш, або він тебе, Горіхова. У великому боксі таких промахів не пробачають.

І понеслося. Читав мені лекцію про руйнівну силу гніву стільки ми йшли до його кабінету.

Там, оброблюючи мені руку, він продовжував мене повчати і застерігати. Я з виглядом благорозумної дівчинки лише кивала, думаючи про Юру…