Глава 2

Іванна.

Прокинулась розбитою. 

Бити Маренича не хотілось. Хотілось поговорити і розставити точки над і. Я втомилася від цих недостосунків з недохлопцем.

І, так, я себе не на смітнику знайшла! Нехай забирається геть з мого життя! Сидить в печінках вже.

Поснідала омлетом, вівсянкою і попила солодкого чаю.

Потім побігла у ванну на ранкові процедури, звідки вийшла награно-задоволена, ще й сяяла, як зірка.

Забігла в кімнату за спортивною сумкою і направилася в кухню.

У мене все чудесно. Я – сильна. Я впораюся з усіма і всім.

З таким настроєм зайшла на кухню сказати батькам, які вже теж прокинулися, що я біжу на тренування.

А там…

Татко нарізає овочі на салат, мама крутиться біля нього, щось наспівуючи.

І все в них так плавно, ніжно, красиво.

Моя радість…

Щастя моє…

Я аж схилилась до дверей.

Рапотом подумалося, що… Вони ніколи не сварилися. Жодного скандалу чи сварки згадати не можу. Завжди спокійні, веселі, готові до розмови. І головне ж – здатні обговорити все на світі! Вислухати, прийняти, домовитися…

Так же можливо! Ось так, як у них. 

Чому ж у мене така лажа? Чому ж я така безталанна? Чому не у вас вдалась, рідні мої?

– О-о, маленька, прокинулась? – тато всміхнувся – і на душі стало тепліше.

Киваю і піднімаю вгору сумку.

– Режим, тату.

– Снідаєш? – турбується мама.

– Я вже, мам, – говорю, але за стіл все рівно сідаю.

Батьки стурбовано перезираються і сідають навпроти мене.

– Так, – починаю рішуче, – не треба так дивитися! В мене все чудесно. Я заряджена на перемогу і новий день буде кращим, ніж всі попередні.

Співай, співай, Іванко.

– Ви з Юрою посварилися? – сумно запитує мама.

Тато лише хмуриться, але так, що на його лобі з’являється складка, яка так псує його красиве світле обличчя…

– Все нормально, – зітхаю. – Все під контролем.

Всміхаюся безтурботно і намагаюся нічим не видати, як мені болить всередині.

Але очі… Очі не збрешуть. А батьки мої дивляться мені в саму мою душу так глибоко-глибоко, прямо, просто і з такою любов’ю, що мені хочеться розплакатись і кинутися в їх обійми.

– Донечко… – Мама бере мою руку в свою і починає ніжно-ніжно пестити її. – Я не думаю, що є хоча б хтось із твоїх близьких, хто сумнівається в твоїй силі.

– Навіть більше, – долучається тато, – і серед тих, хто не знає тебе близько, – навряд чи знайдеться якийсь дурник, що не вірить в те, яка ти сильна і мужня.

Зітхаю і відчуваю, що очі поступово стають вологими.

– Тому, Іванко – обережно підводить мене мама до істини. – Не треба вдавати непереможну. Не рви себе зсередини, натягуючи на обличчя цю маску супер-дівчини.

– Ти – супер і без всяких масок, – добиває мене тато і я все-таки не витримую і топлю кухню своїми сльозами.

– То, що ж мені, ходити ось так – ридати на людях і вити від безнадії? – ховаюсь за звичайною агресією.

Тато кладе руку на плече і говорить:

– Переживи все, переживи. Не ховай, не бийся з цим, не вдавай, що нічого не сталося, все чудесно. Переживи – і відпусти…

Махаю руками перед обличчям, проганяючи сльози, але з подивом відмічаю, що ніби камінь якийсь звалився з плечей. О, всесильні сльози слабаків! Іноді я без применьшень знімаю перед вами капелюха.

– Дякую, рідні, – всміхаюся батькам. – Хоч і довели мене до сліз, але, як же мені легше стало! Ніби греблю зірвало – і нагатив весь зійшов.

Почуваюся без перебільшень набагато краще.

– От і добре, а ще згодом взагалі легко-легко стане.

Всміхаюся і, підвівшись, міцно обіймаю батьків.

– Біжу вже. Олег мене не пустить на тренування через запізнення!

Задоволена, вже щиро сміюся і вибігаю з кухні, ледь не забувши спортивну сумку.

– Вдалого тренування, рідненька! – кричать батьки в унісон.

А я вже у ванній змиваю сльози з обличчя і витираюсь рушником.

– Ой, а очі червоні, як у чудовиська… З таким би видком Юрку зустріти. І висказати все наболівше.

Так і виходжу з квартири в передчутті скорого кінця, який нарешті зробить мене вільною і щасливою.