1.1.

Біля під’їзду Альонка зависає зі своєю подругою.

Побачила мене – і відразу все зрозуміла.

Суть не в нашому зв’язку і проникливості моєї сестри. Ні. Я просто ніколи не приховую своїх почуттів. Кажу те, що думаю. Роблю те, що хочу. 

Я не закрита книга. Я – вся на долоні. Однак, щоб втримати мене на своїй долоні потрібно бути скелею, яких в моєму житті, дяка Богу, вистачає.

– Не прийшов? – приховуючи співчуття (знає ж бо, як я не виводжу подібного), запитує Альона.

– Забий.

Сестра зітхає і збирається ще щось сказати, але я не хочу зараз говорити і заходжу в під’їзд, де ледь не врізаюся в молодшого брата–двійняшку Альони, Бориса. Його найкращий друг, Влад, теж тут.

– Я його приб’ю! – зчитує мої почуття брат.

– Залиш це на мене, малюче.

Знаю, як дратується від мого звернення, тому з особливим задовленням промовляю і намагаюся змістити його фокус з образи на Юру (бо це ж моя проблема, а не всієї сім’ї) на самого себе.

– Іванно! Стільки говорити! Ще й при Владові.

Влад вже хвилину стоїть ірже.

– Добре, малеча, з проходу зійдіть. Поставали тут не проїхати – не пройти! – Намагаюся розрахувати силу і легенько розштовхати хлопців, щоб нарешті дістатися до сходів.

– Іванко, якщо ти Юркà не покинеш сама – я його кину об землю. Затямила?

Закотивши очі, навіть не турбуюся повернутися обличчям до брата.

– Шуруй вже, Рембо! Велика виросла. Без тебе розберуся.

Піднімаюся сходами на наший поверх, міркуючи, що велика сім’я – це нереально круто, але… народе мій, як мені хочеться іноді просто спокою.

З цим бажанням і за компанію з тяжким зітханням, зайшла в квартиру.

Прямо в коридорі батьки – ці неймовірні голуб’ята – завели диспут щодо шпалер в коридорі.

– Доле моя, зараз це дуже модно і екологічно до того ж. Не рубай з плеча, давай розглянемо декілька варіантів. – Тато тримає журнал зі зразками шпалер перед обличчям мами і намагається переконати її в своїх бажаннях.

Ага, чудова спроба.

– Ні, ні і ще раз ні! Я не хочу ніяких модних чи екологічних шпалер! Я хочу красиві шпалери, від яких я буду отримувати задоволення, просто поглянувши на них!

– Лесю…

– Я повернулася. – Проконстатувала батькам, які не помітили мого повернення.

– Ой, рідна, ти щось рано… Все добре?

– Добре-добре. Я до себе.

Ігноруючи хвилювання в їх поглядах, ледь бігом не залетіла в свою кімнату.

Кинулась на ліжко обличчям в подушку і захотілось закричати.

Задзвонив телефон. Справді, повірила, що це Юра… але, побачивши на дисплеї “Аліна”, роздратовано відбила.

Не до базікання подруги. Не зараз.

Я попереджала, що в мене побачення з Юрою. Все. Думай, що я там.

Але не пройшло й 10 секунд, як зателефонувала вже “Поліна”. “Відбила” і її.

На “Майї” мої нерви не витримали – і я вимкнула телефон.

Безсилля – найгірше, що я коли-небудь проживала. Ненавиджу ситуації, в яких не знаю, як бути… От зараз. Хочеться побачити Маренича і витрусити всю дурість з його голови. Стукнути в лоба і запитати, навіщо ти мучаєш мене?! Закохалась дурепа в безпринципного мажора – і тепер страждаю… Доки він там… уявлення не маю, що він там робить. А як дізнаюся – розіб’ю вщент. Виб’ю всю дурість до кінця.

Фантазуючи, як буду розбиратися з Юрой, не помітила, як заснула.