Розділ 35

Незважаючи на те, що Марина заснула приблизно о четвертій ранку, о сьомій вже була на ногах. Почувши, як на кухні хтось порається, швидко вдяглася та пішла туди.

Вона застала там Альбіну, яка саме наливала каву. Побачивши білявку, посміхнулася:

- Доброго ранку. Розбудила?

- Ні. Мені все одно не спалося, - тихо відповіла дівчина. Потім додала, - і вам доброго ранку. Він вже…

- Пішов ще годину тому. Вперше бачу, щоб мій брат так хотів піти на роботу. До речі, злий як чорт виявився. Але йому іноді корисно.

- Це я його розізлила, - почала Марина, але Альбіна її перебила.

- Сідай, вип’ємо кави. До того ж, я вівсянку зварила. Давно вже не готувала щось корисне.

Марина сіла, дивлячись перед собою. Помітила, що її співрозмовниця перебувала у гарному настрої. Це допоки не знає правди, не відає, що сталося вчора між Тимуром та тією, кого він бажав назвати своєю дружиною. Але не назвав і вже ніколи не назве.

Доки сиділи за столом, Альбіна говорила про різні речі. Молода білявка майже весь час кивала та злегка посміхалася, щоб дати зрозуміти, що слухає. Але наступні слова жінки її вразили.

- Я давно хотіла запитати про твою заповітну мрію, - сказала Альбіна. – Здається, вона полягає в тому, щоб піти навчатися, чи не так?

- Так, - сказала дівчина, - мрію про це вже кілька років, але поки що це так і лишається мріями, не більше. Я вже змирилася.

- Дарма, - серйозно промовила жінка, - рано опускати руки. І щоб довести це, я збираюся допомогти тобі вступити до університету.

Марина трохи не вдавилася. Добрих дві хвилини дивилася на тарілку з вівсянкою, думаючи їй здалося. Ці слова не могли бути правдою…

- І… як саме… ви… збираєтеся мені допомогти? - нарешті  запитала дівчина, дивлячись на спокійне обличчя Альбіни.

- Фінансами. Як інакше? Тимур тобі, мабуть, вже сказав, що зараз ситуація непогана у кондитерській.  У мого любого братика скоро власне житло буде, а я… я хотіла придбати для нього машину. Думала, що йому знову час сісти за кермо. Але знаєш… переб’ється. Зачекає та поїздить, поки що, на метро. Або на трамваї, вибір у Києві широкий.

Марині здалося, що Альбіна не в собі. Не розуміє того, що каже. Зараз розсміється, і виявиться, що розіграла наївну прибиральницю.

- То, що скажеш? Який саме університет цікавить?

Раптом Марина усе зрозуміла. Альбіна думає, що гостя збирається заміж за Тимура і бажає зробити весільний подарунок. Потрібно було негайно розставити усі крапки над «і» та покласти край непорозумінням.

- Альбіна, послухайте, - рішуче сказала дівчина, - я вчора відмовила…

- Знаю, - перебила її жінка, - я все чула. Чи майже все. Принаймні головне вловила.

- Тоді навіщо? Я зробила вашому брату боляче.

- Ти поставила його на місце. Дала зрозуміти, що не все в житті стається так як він бажає. Боляче ти зробила собі. Адже ти кохаєш його?

Марина кивнула, затуляючи рота долонею, намагаючись не розплакатися. Спроба виявилася невдалою і дві сльози, зірвавшись, покотилися по щокам. Старша співрозмовниця, простягнула руку та турботливо витерла чужі сльози.

- Бідолашна. Спочатку ледь не постраждала від маніяку, що жив поряд, потім майже одразу довелося знайти сили щоб відмовитися від того, чого так довго чекала.

Дівчина знову кивнула, вже не стримуючи сліз. Їй було ніяково показувати власні почуття перед цією доброю жінкою, майже подругою, але нічого не могла вдіяти. Вся та біль, що накопичилася у душі, знаходила вихід через солону вологу.

- Ти ще молода, - серйозно продовжувала Альбіна, - і болісні спогади зміняться на відрадні. На жаль, я вже не маю можливості плакати так як ти. Але зате маю можливість втішити тебе, допомогти зрозуміти, що щасливою можна стати і без коханого чоловіка.

- Вибачте, але я змушена відмовитися, - як могла твердо промовила Марина, витираючи сльози. Я ніколи не насмілюся скористатися чужими грошима. Дуже вам вдячна, але…

- Але відмова не приймається, - жінка ласкаво торкнулася волосся білявки, по-материнському заправляючи густе пасмо.  

- Навіщо, - тихо запитала Марина, несамохіть притуляючись щокою до руки Альбіни.

- У мене також є мрія, мила моя. Хочу здійснити щось гідне, допомогти комусь виграти боротьбу із життям. Завжди вважала, що цей «хтось» - мій брат, але помилилася. Йому не потрібна моя допомога, краще не буду йому заважати. А от ти раз за разом б’єшся з обставинами, і все одно не забуваєш посміхатися, любити життя, а головне…

- Що? - тихо запитала дівчина, не зводячи заплаканих очей з начальниці.

- Ти вмієш пробачати. Не залишати у душі ненависті. Це ті відчуття, які довго жили всередині мого серця. Але завдяки тобі їх більше немає. Весь цей час, що ти працювала у нашій кондитерській, я часто за тобою спостерігала. Навіть не уявляєш, скільки всього я у тебе навчилася.

- Альбіна, - вражено промовила Марина, - я навіть не думала…

- Я також. Не уявляла, що на мене вплине таке просте дівча як ти. Вік живи-вік учись. Тому ти також підеш навчатися. Зроби таку ласку і прийми від мене допомогу.