Розділ 32

Коли Марина дійшла до свого будинку на дворі зовсім стемніло. Тільки один ліхтар мерехтів біля самого парадного. Майже ні одне вікно не світилося, навколо стояла тиша.

Незважаючи на те, що робочий день видався важким, дівчина не відчувала втоми. Можливо через те, що остання розмова з Тимуром зайняла усі думки і на фізичні страждання не було ні часу ні уваги.

- Далеко зібралася? - почулося збоку, - я тебе чекаю вже годину.

- Навіщо, Антон? - запитала Марина, - ми вже все вирішили. Я дуже втомилася, і хотіла…

Постать хлопця наче виплила з темряви, і погляд його був недобрим.

- Ми вирішили? Вирішила ти. Відшити мене! Зробити боляче.

- Я не бажала спричиняти тобі біль. Але так вийшло. Тому що інакше ніяк неможливо.

- Чому? - не вгавав хлопець, підходячи все ближче до білявої дівчини.

- Тому що я тебе не кохаю, - Марина хвилювалася, але твердо вирішила стояти на своєму.

- Я тобі вже казав, що мені байдуже на твоє кохання. Досить того, що ти будеш поряд, коли мені це потрібно.

- Для цього є спеціальні послуги, - не втрималася Марина, - я до них не маю відношення. Добраніч.

Вона хотіла піти до парадного, але не встигла зробити і двох кроків. Сильна рука вхопила її за волосся, поринувши у густі пасма. Марина скрикнула від болю та несподіванки.

- Ти що! Схаменися!

- Ходімо до мене, - рішуче промовив той, не випускаючи здобич.

Дівчина, розізлившись, вдарила його по руці, та звільнилася від хватки.

- Забери свої руки! Антон, досить. Раніше я мирилася с з таким поводженням з твого боку, але не зараз.

- І хто в цьому винен? - серйозно запитав хлопець.

- Вважаєш, що я? В чому моя вина?  У тому, що я тебе не кохаю?  Так знай… ай!!!

Дівчина закричала, коли хлопець повторно вчепився у густе, біляве волосся. З великим зусиллям втримався від того, щоб не вдарити її.

- Знав, що ти тупа, але щоб настільки? - майже просичав він, - вже не один раз казав, що мені не потрібне це ідіотське кохання, яке ти собі придумала. Натякав як міг, та до твоєї дурної голови, це не доходить. Спробуємо інакше.

Він рішуче потягнув дівчину до під’їзду. Марина, спочатку паралізована страхом, наче прокинулася та зробила спробу вирватися. Проте Антон випустивши волосся дівчина, обхопив її обома руками и поволік по сходам. Нещасна, розуміючи куди він її тягне, зуміла вкусити його за зап’ясток. Скориставшись тим, що хватка стала трохи слабшою, змогла випручатися та кинутися вниз. Проте, на останній сходинці через напівтемряву спіткнулася та впавши, вдарилась об мармурову підлогу. Знепритомніла на деяку мить, і опам’яталася, коли сильна рука вхопивши за комір блузки, змусила стати на ноги.

- Антон, я прошу тебе…

- Замовкни, - твердо відповів той, починаючи знову підніматися по сходам, та тягнучи за собою білявку.

Сила були надто нерівні. Марина вириваючись, випустила сумку з якої вилетів та розбився смартфон. Той самий, на який вона довго збирала гроші, відмовлячи собі майже у всьому. Промайнула думка, що зараз, ось так само, буде розбите її власне життя. Ніхто не допоможе та не вступиться. Тимур, мабуть, зараз розважається у компанії колег…

Дівчина спробувала закричати, незважаючи на те, що горло наче передавило. І незважаючи на те, що ніхто у старих квартирах не почує. А якщо і почує, то всі залишаться байдужими.

Антон на мить зупинився та закрив дівчині нижню частину обличчя долонею.

- Стули рота! Бо інакше живою з моєї квартири не вийдеш, зрозуміла? Сподіваюся, що так, тому що ховати тіло - лише зайвий клопіт.

Марина розплакалася. Тихо, майже беззвучно, схлипуючи крізь чужу долоню. Її тендітне тіло здригалося, по обличчю текли сльози, тонкі пальці безпорадно впивалися у міцні руки Антона. Погляд благав, проте, це благання повністю проігнорували.

Молодий чоловік побачивши страх та відразу зі сторони жертви, лише розізлився. Скільки часу він на неї витратив без усякого результату?! Постійно мріяв про те, як це прекрасне створіння відповість йому взаємністю, та вони стануть разом проводити час. Чого ж він дочекався? Відповіді «ні»… Ну що ж, він змусить її забути про це, навіть якщо вона не бажає. Нехай дурне дівчисько звинувачує у цьому тільки себе, і нікого більше.

Ногою відчинивши двері, Антон сильним рухом закинув Марину у квартиру. Дівчина пролетівши кілька кроків, розтягнулася на підлозі.

- Піднімайся, - почулося над нею.

Зціпивши зуби, Марина почала повільно підніматися. Змусила себе залишатися спокійною. Вона має поговорити з Антоном. Він не може бути таким, яким вона бачила його зараз.

Підвелася, витерла сльози, подивилася спочатку на зачинені вхідні двері, потім прямо у вічі хлопцю.

- Дай мені піти, - тихо, але дуже рішуче сказала вона.

- Навіщо? Ти нарешті зайшла до мене в гості. І я маю проявити гостинність, чи не так? До речі, ти також маєш повести себе як вдячна гостя.

- Ти розумієш, що буде з тобою, якщо я піду в поліцію? Я це зроблю…