Розділ 31

Марина швидко йшла вперед, відчуваючи, як її душать сльози та образа. Навіть не могла до кінця зрозуміти на кого ображається та злиться. На себе? На життя? На Тимура? На всіх чоловіків загалом?

Чому їй так не щастить? Колись вона часто себе запитувала про це. Тепер постійно працюючи, у дівчини не було часу задумуватися над цим. Проте знову життя повернулося до неї гострою стороною.

Як проходить її повсякдення? На що вона марнує власну молодість? Майже кожного дня робота, після якої бажаєш тільки впасти на ліжко та заснути без сновидінь. Ніякої поки надії на те, щоб піти навчатися. Мрія, в яку дівчина продовжувала вірити, залишалася недосяжною. Проживає у квартирі, що їй не належить, до того ж, за останній час, після стількох неприємних пригод, білявка навіть боялася туди повертатися. Іноді здавалося, що за рогом знову чекають проблеми, від яких не втечеш.

Навіть у коханні не щастить. Тільки за це літо у неї з’явилося три прихильника. Та чи є від них користь? З чим вона врешті решт залишилися? Який був вибір? Поїхати до Берліну? У якості кого? Тієї, хто буде розважати великого майстра? Чи залишися з Антоном, який, виявляється зовсім її не поважає та ставиться як до безкоштовної дівчинки по виклику? Проте навіть не ці двоє спричинили справжній біль. Перевіривши почуття часом, дівчина зрозуміла, що вона не кохає ні одного ні іншого. Отже, відпустити їх виявилося не важко. Ось з Тимуром все виявлялося набагато складніше, тому що його Марина любила.

Зрозумівши, що вона кохає цього молодого чоловіка, дівчина відчула справжнє щастя. Нарешті дочекалася, коли пізнає ті гарячі почуття, що трапляються у житті лише один раз. Але це щастя швидко змінилося проблемами та почуттям розчарування. Звісно, молодий чоловік не повинен відповідати її очікуванням, проте, білявці так хотілося вірити, що він нарешті зробить той крок, якого вона чекала. Тимур не брав на себе зобов’язання робити їй пропозицію.

Можливо, занадто поспішає? Треба надати час тому, кого вона обрала, і тому, хто ще мав обрати її.

Від таких роздумів ставало легше, і Марина намагалася на цьому заспокоїтися. Незважаючи на зусилля, у душі панував страх. Що як вона помилилася? Можливо, справжнє кохання тільки з її боку? Сам Тимур бачить все інакше?

У молодої білявої дівчини завжди були прихильники, але щастя вона так і не змогла знайти. Навіть тепер, коли дійсно кохала, здається, не мала тієї взаємності, яка їй була не просто потрібна, а необхідна.

На вустах Марини з’явилася гірка посмішка. Вона часто чула від інших, що вона вродлива. Та чи легше від цього? Якщо вірити фільмам, то молоді, скромні, вродливі дівчата завжди виграють у власної долі. От тільки сама Марина ніяк не могла отримати виграш. Тому питання «чому так не щастить» досі лишалося актуальним.

За такими думками, Марина майже минула темний провулок, до якого звикла. Відчула щось тепле, коли побачила два ліхтаря, що освітлювали місцевість слабким світлом.

- Марина?! - почулося позаду неї.

Дівчина одразу впізнала голос Тимура, його тверду та впевнену ходу. Машинально сповільнила кроки, не знаючи, чи варто зупинятися зовсім. Тікати не бачила сенсу, але і чекати коханого зараз не було настрою.

Вона трохи сповільнила рух, проте не зупинилася. І коли Тимур, підійшовши до неї, поклав руку на плече, дівчина навіть здригнулася, як від несподіванки.

- Чекай. Я не хотів тебе образити, - промовив він, змусивши білявку зупинитися.

- Ти мене не образив, - дівчина посміхнулася, даючи зрозуміти, що все гаразд.

Чоловік обхопив свою подругу за плечі, змусив дивитися на нього.

- Тоді поясни мені, чому так вчиняєш? Тримаєш мене на відстані. Я відчуваю себе просто ідіотом. Щоб вродлива дівчина, якій лише двадцять років, поводила себе…

- Як? Порядно? - з легким викликом запитала дівчина.

- Занадто порядно. Ми маємо дізнатися один про одного більше.

- Згодна. Які пропозиції? Поїхати до готелю? Я вже сказала, що не поїду.

Тимур відповів не одразу, не зводячи очей з дівчини, чия струнка постать наче сяяла у напівтемряві провулку.

- Добре. Я зрозумів. І допоки ми лишатимемося чужими один одному.

«Допоки ти не освідчишся мені», - трохи не із злістю подумала дівчина, але вголос промовила:

- Ти не чужий для мене, Тимур. Якраз про тебе сказати такого зовсім не можу.

- Звісно. Я, мабуть, вигідна партія, якщо ти обрала мене…

- Замовкни!  - перервала його дівчина, але тут же додала м’якіше, - я відмовила Віталіку та Антону, не тому що вони гірші, а тому що, я не кохаю їх.

- А мене кохаєш? - запитав він, беручи дівчину за руку.

- Ти ще питаєш? - тихо, з невимовною ніжністю сказала Марина, відповідаючи на дотик хлопця.

- Тоді чому? Я не розумію. Анжеліка не відмовила мені…

- Навіщо ти її згадуєш? Нехай не відмовила, проте, чи багато часу ви були разом?

Марина та Тимур стояли деякий час мовчки, розуміючи, що так і не змогли до кінця донести те, що бажали сказати.

- Я піду, - нарешті промовила дівчина, -  з цією роботою у кондитерській майже спати перестала. Навіть дивно, що на ногах тримаюся.