Розділ 25

- Не сподівався, що ти сама запросиш мене на побачення, - промовив Тимур.

- Не думав, що така тихоня здатна зробити перший крок? - запитала дівчина, - але, все ж таки, мушу додати, що це більше зустріч, ніж побачення. Тому не обов’язково було приносити квіти.

Білявка тримала у руках величезний букет з піонами насиченого рожевого кольору.
Час від часу підносила до обличчя, намагаючись вловити аромат, та відкрито милуючись ними.

- Мені байдуже, - парував Тимур, - коли я знаходжуся поряд з тобою, просто бажаю робити такі жести.

- Де ти зумів дістати піони у вересні? - запитала дівчина.  

- Кому потрібно, той знайде. Головне, що тепер я знаю про тебе трохи більше.

- А от я про тебе знаю зовсім небагато, - промовила дівчина дивлячись в очі молодому чоловіку, - але сподіваюся, що виправлю це.

- Можеш запитати, - тихо промовив Тимур,  стискаючи її руку.

- Такі відповіді не отримують через питання…

Вона пішла далі, хлопець не відставав. Обидва зараз знаходилися у центрі міста, а саме прогулювалися по Маріїнському парку. Стояла друга половина вересня, осінь прийшла цього року рано. Листя на деревах майже всі покрилися жовтизною, і картина, яку  утворювали, виявилася неперевершеною. Чудовий вид з гори, прекрасна погода, присутність дорогої для неї людини, зустріч з братом не так давно, все це змушувало молоду білявку вірити, що її життя нарешті стане таким, як вона мріяла. Вона і так ніколи не дозволяла собі жалітися на власне існування, вважаючи, що це пряма невдячність.

Відчула, як Тимур взяв її за руку, і дозволила йому це. Почуваючи його міцний, але турботливий дотик, відчула те щастя, яке відвідує коханих людей. Їм навіть не хотілося говорити, тому що, слова в таких випадках не потрібні. Але обидва відчували, що розмова, причому серйозна розмова, ще попереду.

Разом з легкістю щастя, Марина відчувала і можливу важкість горя. Зараз вона тримала за руку коханого чоловіка… принаймні сподівалася, що він таким стане. Але її відповіді очікували ще дві людини. Вона не брала на себе обов’язок сказати «так», але повинна надати відповідь у будь якому разі. Антон та Віталік мали право знати…

Лише подумавши про цих двох чудових хлопців, дівчина відчула жаль. Представила, як вони будуть дивитися на неї, що відчують. Дуже боляче, коли тебе відштовхують, а кохання виявляється не взаємним. Власного досвіду у Марини у цьому не було. Вона ні з ким, ніколи не мала серйозних стосунків, її ніхто ніколи не відштовхував. Проте, здогадувалася, що приємному у цьому мало. Особливо для чоловічої гідності, чи як вони це називають…

Пройти через це доведеться. Вона все зробить самостійно, не вплутуючи Тимура. Щодо останнього, то наскільки у них є власне майбутнє, покаже час. Він ще не довів свої почуття, та й Марина також. Зробити настільки важливий крок можуть тільки двоє…

- Ти вже поговорила з ними? - почулося з реальності.

- З ким? - машинально перепитала дівчина, хоча одразу зрозуміла, про кого йде мова.

- З моїми горе-суперниками. Проте, якщо тобі це важко зробити, можу допомогти. Розбиратися та приймати рішення - чоловіча робота.

- Можливо. Але зараз йдеться не про них, а про нас, - парувала дівчина.

- Про що ж ти хочеш поговорити? Здається і так все ясно.

Тимур зупинився, притягнув до себе дівчину та спробував її поцілувати. Вона не дозволила, і тут же помітила гримасу невдоволення, яка швидко промайнула на вродливому обличчі хлопця. Промайнула та щезла.

Не знаючи з чого почати, Марина раптом звільнилася з обіймів Тимура та бігцем поринула вперед. Під ногами зашелестіло листя, вона насолоджувалася цим звуком. Обернулася та побачила, що Тимур стоїть неподалік та дивиться на неї. Вона пішла до нього та взяла його за руку.

- Вибач. Ці дитячі пустощі недоречні.

- Нічого, - тихо промовив чоловік, - тобі подобається тут? Ходімо краще в ресторан.

- Не треба. Краще погуляємо ще, - відповіла дівчина, настирливо і м’яко тягнучі за собою супутника.

Пройшли небагато. Майже одразу зустрілася лавка і молоді люди направилися до неї. Деякий час сиділи мовчки, але потім Марина напряму запитала:

- Ти кохаєш мене?

- Так. Казав вже не один раз. Нічого не змінилося.

Перш ніж дівчина встигла щось сказати, Тимур додав:

- Коли я це сказав тобі у перший раз, здивувало, наскільки виявилося все просто. Коли я зізнавався у коханні Анжеліці, то подарував їй золотий годинник. Тоді ще міг дозволити такі дорогі подарунки. Якби зараз міг, можливо, і ти б мені не відмовила…

Чоловік запнувся, коли побачив вираз обличчя Марини. Здається навіть колір очей змінився: з яскраво-блакитних, стали темно-синіми.

- Мені зараз дуже кортить вклеїти тобі за подібні слова, - рішуче промовила вона.

- Припини. Хіба я помиляюся? Всі дівчата, без винятку, ведуться на увагу, тим паче, на матеріальну.

- Не рівняй усіх дівчат під когось одного. В тобі говорить образа на перший невдалий досвід. Саме тому я зараз не встаю та не йду.