Розділ 23

Марина зайшла на кухню та, не втримавшись, сіла за стіл. Вона ніколи не дозволяла собі відпочинку поза межами перерви, але сьогодні вирішила начхати на власні принципи. Навіть якщо її за це відчитають.

Вчорашня зміна виявилася просто скаженою. Це не дивно, тому що випала вона на перше вересня і ніхто з персоналу не отримав вихідний на цей день. Після церемоній першого учбового дня, у кондитерську нахлинули школярі та студенти-першокурсники. Галас стояв такий, що дівчині здалося, що вона зараз оглухне.

Ні про яке прибирання не могло йти мови, цілий день розносила замовлення. Під кінець робочого дня, весь персонал, включаючи Альбіну, падав з ніг. Сьогодні, відвідувачів виявилося на порядок менше і Марина дозволила собі невеликий відступ від правил. Хоча і бажала, щоб цього ніхто не побачив.

На кухні нікого, крім неї, не було. Тимур знаходився у кабінеті Альбіни. Проходячи повз дверей, прибиральниця почула, що ті спілкуються на підвищених тонах. Звісно, зупинятися та підслуховувати у неї не було ні прав, ні бажання.

З тієї страшної події у квартирі Тимура, минуло чотири дні. Тоді вночі дівчина повернулась додому на таксі, за яке заплатив чоловік. Дивно, але ні в ту мить, ні при подальших роздумах, у Марини навіть не промайнуло думки звільнитися. Вона нічого поганого не зробила, щоб йти з роботи. А щодо поведінки хлопця, то… мабуть знала на що йшла. Колись він уже повів себе з нею не дуже добре, і вона сама дала йому ще один шанс.

За ці чотири дні вони не спілкувалися. Зовсім. Уникали один одного. Як тільки Тимур заходив на кухню, Марина, схопивши швабру, йшла на склад. Або просто не виходила з зали, обслуговуючи клієнтів. Не один раз перехоплювала погляд хлопця,  направлений на неї, але робила вигляд, що не помічає його. Намагалася бути постійно в роботі, оскільки, як тільки випадала вільна хвилина, одразу оточували думки, від яких ставало гірко.

Дівчина відчувала, наскільки їй шкода молодого хлопця, який не зміг до кінця протистояти ударам життя. Зрада першого кохання - це так боляче! Хоча, звідки їй знати про це?

- Не витримала? - раптом навпроти дівчини сів Максим.

Марина навіть трохи підскочила від несподіванки. На обличчі з’явилося винуватий вираз:

- Вибач. Ви там працюєте, а я сиджу тут. Зараз же йду…

- Не поспішай, - Максим накрив її руку своєю, - лише один столик зайнятий, Денис упорається. Хоч дуже не любить зайвої роботи.

- Добре що сьогодні майже немає людей. Звісно, для прибутків кондитерської це не вигідно, але сил зараз немає.

- Якось Тимур мені сказав, що кредит який вони взяли на власну справу, майже сплачений, - сказав офіціант, - сподіваюся, що скоро життя у всіх налагодиться. Не тільки у начальства.

- Було б добре, - тихо промовила Марина.

- Чого ти плачеш? - запитав хлопець.

Марина піднесла руку до очей и побачила, що дійсно на тонких пальцях залишилися сліди від сліз. Вона цього зовсім не помітила.

- Від утоми,  - тихо промовила вона, але Максим лише похитав головою.

- Ти і раніше втомлювалася. Тимур образив?

Дівчина уважно подивилася на співбесідника, спробувала посміхнутися з легкістю.

- Чому ти так вирішив?

- Тому що трохи його знаю. До того ж, його почуття до тебе помітні. Та й ти свої приховати не можеш. Хоча і намагаєшся.

Марина мовчала. Хіба могла вона розповісти те, що сталося кілька днів тому? Та  й у цьому була і її провина. Сама прийшла додому до хлопця. Вірила, що вони там будуть втрьох.

- Ніхто не вартий твоїх сліз, - сказав Максим, - думай більше про себе.

- Гарна порада, - відповіла дівчина.

Ласкавий голос хлопця полився бальзамом на її душу. Їй настільки була потрібна добре слово та порада, що вона трохи не розказала про те, що, можливо скоро поїде не тільки з міста, а й з країни. Втрималася від цього кроку. Не хотіла додавати проблем доброму хлопцю, у яких, скоріше за все, маються власні.

- Дякую тобі, - тихо промовила вона.

- Я ж нічого не зробив.

- Все одно більше, ніж інші, - дівчина тепло посміхнулася співрозмовнику та, взявши ганчірку, пішла до зали протирати столи.

Проте надовго цією роботою відволіктися не вдалося. Через десять хвилин її покликала до себе Альбіна. Серце молодої жінки тьохнуло, наче від переляку. Не насмілилася змушувати Альбіну чекати, тому швидко пройшла до кабінету.

Начальницю застала, коли та, схилившись над якимись паперами, ретельно їх вивчала. Мимохіть, Марина згадала, з яким, часом презирством про ці папери відгукався Тимур, вважаючи пустою тратою часу.

«Нехай би сам спробував», - промайнуло на думці у дівчини, але вона відігнала ці роздуми.

Незважаючи на те, що жінка знала про присутність підлеглою, вона не поспішала відкласти свою справу. Марина покірно чекала, не заважаючи їй. Нарешті Альбіна, відірвалася від документів та подивилася на дівчину. Потім, дістала щось зі столу.

- Це твоє? - важко було сказати, питала вона чи стверджувала.

Марина глянула на річ, що лежала на столі. Це була її шийна хустина, ніжно-рожевого кольору. В ній вона була тієї ночі, але зовсім забула, втративши.