Розділ 22

Через декілька хвилин Тимур вже пив чай, який на цей раз прийшовся йому до вподоби. Марина сиділа поряд, дивлячись на нього. Незважаючи на те, що хлопець трохи роздратував її, вона відчувала себе затишно поряд  з ним. Чекала, коли він знову почне розповідати історію життя, але той мовчав. Можливо, дівчина не стала б нагадувати йому про це, але раптом зрозуміла, що доба вже дуже пізня. Дивно, що Альбіні досі не було. Чи не сталося з нею чогось? Вона звернула на це увагу Тимура, але той відмахнувся:

- Не хвилюйся за неї. Справи, по яким вона поїхала, досить серйозні, тому скоро не чекай. Тобі тут подобається?

-  Краще продовжуй свою розповідь, якщо бажаєш. Якщо ні, то я, мабуть, піду.

Тимур відставив чашку та подивився в очі Марини. Провів рукою по вилиці дівчини, насолоджуючись ніжною шкірою обличчя та м’яким виразом. Здається ця тендітна та проста красуня не вміла сердитися та твердо стояти на своєму. Він шукав подібну їй…

- Хочеш знати правду про мене? - тихо уточнив він.

- Бажаю дізнатися, як могло статися, що ти став таким непередбачуваним. Вона покинула тебе? Зробила боляче? Але ж іноді таке трапляється.

З цими словами, Марина м’яко та рішуче відвела його руку від свого обличчя. Не відштовхнула, але дала зрозуміти, що бажає знати правду.

- Вона не просто покинула мене… Тут ти права, іноді люди розходяться. Хто знає, якби це сталося у звичайному житті, то, можливо, я б, навіть не дуже заперечував.

- Якою була ця Анжеліка? - обережно запитала Марина.

- Взагалі, непоганою дівчиною. Але дуже амбітною. В першу чергу ставила найвище власні інтереси. Можливо, саме тому, наші стосунки досить скоро почали давати тріщину. Проте, незважаючи ні на що, я її любив та бажав стати краще. Поки не сталася та дурна автомобільна  аварія…

Тимур замовк, в його очах наче віддзеркалились ті події, що сталися колись. Дівчина побачила ту біль, та турботливо промовила:

- Можливо, ти розкажеш іншого разу? Зараз я піду…

Вона хотіла встати, але хлопець вхопив її руку, стиснув.

- Не йди. Дослухай. Я ніколи ще не розповідав цю історію. Про неї знаю лише я та моя сестра.

- Добре, я слухаю, - дівчина відчула, що руку їй стискають боляче, але намагалася не звертати на це увагу.

- Машина належала мені. Колись тато подарував, сподіваючись, що я навчуся. Вмів трохи їздити, але прав не мав. Анжеліка почала натякати, що не дуже любить їздити громадським транспортом. Розумію, хто ж таке любить…

- Все життя їзджу таким транспортом і нічого, - не втрималася Марина. 

- Для того, щоб отримати права, потрібно було скінчити курси, заплатити за них кошти. Необхідний час на них, а мені бажалося, щоб моя дівчина мала все найкраще вже зараз.

- І ти вирішив сісти за кермо просто так, - з тихим докором запитала Марина, хоча і так усе було ясно.

Той кивнув:

- Думав як зробити так, щоб Альбіна на дізналася. Вона б ніколи не пустила мене за кермо. Я тоді бажав поїхати додому до Анжеліки та щоб ми могли покататися по нічному місту. Зараз не віриться, що це здавалося таким важливим. Але мені та коханій дівчині було лише трохи більше, ніж двадцять років.

- Вибач, але я не згодна, - суворо парувала дівчина, - Мені двадцять років, але я не потребую їзди на машині або чогось іншого. Головою треба думати…

Вона замовкла, розуміючи, що сказала зайве. Проте, скромна дівчина насправді не розуміла усіх цих життєвих понтів. Коли заради того, щоб показати себе кращим ніж ти є, молоді люди калічили та губили власне існування. Можливо, тому що, ніколи не знала цих самих понтів та не мала мотивації йти заради них на ризик.

- Ти потрапив в аварію? - Марина запитала це настільки тихо, що сама ледве почула.

- Це ще м’яко сказано. Врізався у бетонну стіну. До того ж…

Він знову замовк и наче з виною подивився на співбесідницю. Робив вибір, говорити їй чи не потрібно. Та й сама здогадалася.

- Ти випив перед тим, як сісти в машину? Скажи, як є.

- Зовсім трохи пива. Хотів набратися хоробрості.

- Ти міг вбити когось із пішоходів чи інших водіїв…

Раптом Тимур скочив на ноги, з гнівом дивлячись на дівчину. Тій здалося, що він її зараз вдарить або відштовхне. Злякана, відступила на два кроки назад, подивилася на двері.

- Не потрібно мені читати моралі! Досить того, що тоді я скалічився. Хіба це не занадто велика ціна за одну помилку?

- Так… але… що сталося далі?

- Я вижив,  це ти й так бачиш. Але Анжеліка… Вона покинула мене не одразу. Коли втрете прийшла у лікарню, мабуть зрозуміла, що нещасний, перев’язаний бинтами, каліка, їй не потрібен. У мене виявилася зламана права рука, струс мозку. Головне, лікарі казали, що я, можливо, не буду ходити. І лише довга, виснажлива, та, звісно, дорога реабілітація здатна допомогти.

- Ти певен, що Анжеліка любила тебе? - обережно запитала Марина, - вона мала право, не брати на себе тягар…

- Отже, я, по-твоєму, тягар? Бачу, ви, білявки, всі однакові. Хоч фарбовані, хоч справжні!