Розділ 21

За півгодини кондитерська мала вже зачинитися. Марина поскладала тарілки, які викликали роздратування. Останнім часом у меню з’явився такий десерт, як суп з полуниці. Виявилося дуже смачно і відвідувачі постійно замовляли цю солодку страву.

Насолоджувалися полуничним шедевром інші, а мити тарілки доводилося Марині. Особливо, коли залишки засихали та їх доводилося віддирати з поверхні. Дівчина намагалася заспокоїти себе аргументом, що це її робота, але в якусь мить, він перестав діяти.

Від злості та відчуття втоми не розрахувала сили та кинула тарілку в раковину. Посуд розколовся на дві частини і тільки тоді дівчина опам’яталася та зрозуміла, що наробила.

Не вистачало, щоб з неї вирахували за розбитий посуд. Чого вона так розізлилася?              

Довго думати над цим не змогла, тому що на кухню зайшов Тимур. Побачивши розгублену постать посудомийки, запитав, що сталося. Вона мовчки показала на сліди злочину.

- Це все? - уточнив він, - викинь уламки. Давай я це зроблю.

- Вибач, це моя провина. Можете вирахувати…

- Я хочу, щоб ти сьогодні поїхала до мене, - перебив її Тимур, - настав час нашої розмови. Чи ти вже передумала?

- Альбіна не буде проти? - уточнила Марина, - не заважатимемо?

- Будь певна, що ні, - твердо відповів чоловік.

- Добре. Тоді вважай, що я вже готова.

Коли вони вийшли у головну залу, виявилося, що Максим та Денис уже пішли. Дівчина згадала, що колись вже залишалася наодинці з Тимуром. Нічого доброго з того не вийшло. Настав час спробувати ще раз.

Вона не знала, навіщо йде за Тимуром, що буде йому казати. Вона згодилася піти до нього додому. Щодо останнього, то її заспокоювало те, що там буде Альбіна. З начальницею вона сьогодні майже не бачилася. Та поїхала ще вдень, і Тимур сказав, що у неї справи вдома.

Взявши таксі, хлопець та дівчина приїхали на відому адресу. Колись вона вже бачила цей будинок. З тієї ночі пройшло трохи більше чотирьох місяців, але дівчині здавалося, що ціла вічність. Скільки всього змінилося, особливо, у плані почуттів…

Вийшовши з машини, дівчина подивилася на будинок. Досить нова будівля на шістнадцять поверхів. Таких у Києві безліч. Як же вони не схожі на стареньку споруду, де жила Марина.

- Ходімо, - хлопець обійняв її за плечі та повів вперед. Вона ж не знала, як вчинити. Дозволити себе вести чи звільнитися?  Мабуть, останнє ще встигне зробити.

Зайшли у ліфт, піднялися на потрібний поверх. Марина відчувала себе затишно в обіймах Тимура. Він же вів себе тихо та спокійно. Зі сторони вони виглядали як молоде подружжя, що повертаються разом у власну квартиру.

- Ласкаво просимо, - промовив Тимур відчиняючи двері та роблячи жест рукою.

- Чому ти не  подзвонив? Альбіна відчинила…

- Її поки що немає, - швидко відповів чоловік, - буде трохи пізніше. Тільки не кажи, що боїшся мене.

Марина не відповіла, але зайшла до квартири. Не змогла втриматися від цікавості та почала оглядати помешкання.

Подивитися справді було на що. Квартира виглядала сучасно. Простора та світла, затишна та привітна. Широкий коридор, велика кухня, дві кімнати. Останні виглядали широкими, особливо через невелику кількість меблів.

- Подобається? - запитав її Тимур, підходячи до неї.

Марина кивнула, з якимсь дитячим захватом дивлячись на інтер’єр. Все було розташовано гармонічно та зі смаком.

- Проходь до великої кімнати. Точніше до моєї.

Перше, що побачила Марина, зайшовши до вітальні-спальні, це велику плазму та широке, двомісне ліжко. Обстановка виглядала настільки особистою та навіть інтимною, що дівчині стало не по собі. Вона повернулася до Тимура.

- Може краще ходімо на кухню? Там і почекаємо Альбіну.

- Навіщо? Тут зручніше.

- Я не люблю сидіти на ліжку, - твердо промовила Марина.

- І не треба. Сядемо у крісла.

Тільки тепер дівчина помітила двоє крісел, що стояли у стіни. Їх розділяв невеликий журнальний столик.

Вже сміливіше вона сіла у крісло. Знову окинула кімнату поглядом, в якому читався захват. Тимур його помітив та посміхнувся:

- Ти наче дитина. З таким захватом дивишся. Постійно чогось боїшся, але при цьому щиро радієш життю. Але працюєш так, як би не кожний дорослий зміг би.

- У мене немає вибору, - парувала дівчина, - за мене ніхто нічого робити не буде.

- Можливо, тому що, ти не дозволяєш цього, - серйозно сказав Тимур. 

Дівчина не відповіла. Відчула, що настав час почати ту саму розмову заради якої вона майже вночі прийшла до чужого дому. Незважаючи на те, що завтра їй знову на роботу. Ця мить була варта дорогоцінних годин сну.

- Я б дозволила, якби довіряла… - почала вона, але Тимур її перебив.

- Послухай мене, красуне. Я бачу все, що коїться навколо тебе. Навіть більше ніж хотів би. Чудово знаю, що у мене є суперники. Мінімум двоє, а можливо й більше…