Розділ 20

Марина поверталася додому, сяючи від гордощів. Їй все ж таки вдалося  придбати недорогий смартфон. Міцно притискувала до себе коробку, чудово пам’ятаючи, як минулого разу «посіяла» гаджет.

По дорозі їй зустрілася одна банальна картина, яка, тим паче, привернула її увагу. Хлопчик років семи, кричав на всю вулицю, вимагаючи від мами морозива. На малого було неприємно дивитися: розчервонівшись, верещав так, що закладало вуха. Тупотів ногами та смикав молоду жінку за сукню. Але саму мамцю це не засмучувало. Продовжувала гладити своє чадо по голівці та пояснювати, що її «золотцю» не можна, бо він тільки видужав після застуди.

Марина не стала чекати як домовляться мати та «золотце», пішла далі. Ця ситуація мимохіть змусила згадати минуле. Ніколи батьки не відносилися до неї з таким терпінням. Вона сама, незважаючи на те, що могла вести себе вередливо, в дитинстві такого собі не дозволяла. Тому що, це не мало ніякого сенсу… Дівчина не знала, пишатися цим чи відчувати образу. Щодо останнього, то користі не бачила зовсім.

Коли вона підходила до дому, побачила красивого хлопця у діловому костюмі. Дівчину зацікавило, хто це міг бути. Раніше вона не бачила нікого схожого на бізнесмена біля свого дому. Дуже здивувалася, коли чоловік пішов назустріч і вона впізнала Віталіка.

Незвично стало бачити безтурботного художника не в брудній від фарб футболці, а в костюмі, який, треба визнати, личив йому.

- Я не став телефонувати, вирішив зробити сюрприз, - промовив він, беручи дівчину за руку, - знав, що в тебе сьогодні вихідний.

- Чого ти так вирядився? - не втрималася від запитання дівчина.

Той трохи зніяковів, потім промовив:

- Вирішив, що тобі сподобається. Черевики не з натуральної шкіри, але це все тимчасово. В майбутньому зможу дозволити…

- Завтра буде завтра, - нагадала Марина, - живи сьогоднішнім днем.

- Що це в тебе? - запитав хлопець, вказуючи на коробку та переводячи розмову на інше.

- Це нарешті змогла дозволити собі нову іграшку, - відповіла дівчина, показуючи смартфон.

- Не самий дорогий, - зауважив хлопець, похитавши головою.

Молода дівчина уважно подивилася на чоловіка, який міг би стати її коханим.

- Дивно чути це від тебе. Нещодавно, ти не помічав таких речей.

- Тому що був самотнім, - парував хлопець, - тепер бажаю, щоб у тебе було все найкраще.

- Це приємно чути, Віталік. Але мені вистачає того, що є. Зайдеш до мене? Можу запропонувати чай.

- Не проти. Скільки ми вже не бачилися?

- Я не рахую, - тепло відповіла дівчина, - зі своєю роботою скоро власне ім’я забуду.

Вони небагато часу провели разом. За ті півгодини, що Віталік провів вдома у Марини, чітко бачила, чого той чекає. Відповіді. І що саме дівчина візьме ініціативу за розмову, яка мала статися рано чи пізно. Це відчувалося у його напруженій позі, у тому, з яким нетерпінням колотив ложечкою чай, розмішуючи його. Інколи кидав на дівчину погляд, в якому читався докір чи щось схоже на погрозу.

Марина мовчала. Зовсім не тому, що хотіла подражнити та потягти час. Спочатку думала, що просто не знала відповіді, але десь відчувала, що все навпаки. Мабуть вона вже все вирішила, але не вистачало духу сказати правду.

Коли прощалися, вона поцілувала хлопця. Просто тому що бажала цього.

- У тебе все добре? - тихо запитала вона, - навіть не встигли поговорити про твої справи.

- Справи йдуть чудово, - якось сухо сказав він.

- Рада за тебе, - Марина знову посміхнулася.

Він простягнув руку та заправив густий, білявий локон, милуючись тендітною, витонченою дівочою постаттю.

- За мене чи за нас? - напряму спитав він.

 Дівчина мовчала, і Віталік додав:

- Я зрозумів. Але знай, поки ти мені не відмовиш прямо, я не прийму цього. Буду сподіватися.

- Я дам відповідь, - промовила Марина, - у мене… у нас ще є час. Хоча і небагато.

СПОДОБАЛАСЯ ГЛАВА? ПОСТАВ ЛАЙК ТА ПІДПИШИСЬ. АВТОР БУДЕ РАДИЙ.