Розділ 18

Життя не стояло на місці. Минуло чотири місяці з того дня, коли Марина влаштувалася у кондитерську прибиральницею. Згадалося, як на початку дала обіцянку пропрацювати тут не менше ніж півроку. Виходило так, що термін спливав саме тоді, коли Віталік мав летіти до Берліну. Чи полетить Марина з ним? На це запитання хлопець справедливо бажав отримати відповідь.

Сама дівчина також прагнула відповісти за це запитання. Навіть не йому, а собі. В неї не було подруг, щоб з ними порадитися, мама знаходилася далеко. Та й навряд чи стала сильно піклуватися задля того, щоб донька прийняла правильний вибір.

Іноді Марина турбувалася за своє майбутнє. Незважаючи на молодість та оптимізм, розуміла, що в майбутньому мало на що доведеться сподіватися. У чужому місті, без вищої освіти, без підтримки рідних, вона могла оступитися та впасти у ту яму, яка не щадить необачних.

Можливо тому, вона ніяк не могла дати відповіді ні одному з тих хлопців, що добивалися її взаємності. Чи можливо, вона просто нікого з них не кохала?

Тепер Віталік пропонував їй конкретні переміни у житті. Але це означало, що доведеться зробити крок у безодню. Довіритися цьому хлопцеві, з яким навіть не зустрічалася. І чи готова вона все життя бути з ним?

Можливо, варто було б надати шанс Антону. Врешті решт, вона знала його майже весь той час, як приїхала до Києва. Та чи достатній це привід довіряти йому?

Дівчина чула від когось, що кохання може прийти з часом. Але не вірила у це. Її батьки так і не полюбили один одного, хоч жили разом майже тридцять років. Страшно уявити цю цифру поряд з тим, кого не кохаєш. Якщо прийме неправильне рішення, то підпише собі вирок саме на таке існування. Життя без кохання - не життя. Краще вже самотність.

Поряд з двома іменами, вимальовувалося ще одне, яке особливо не давало спокою. Марина часто думала про Тимура, навіть більше ніж їй хотілося. Але і тут була недовіра. Здається, у цього молодого чоловіка своя таємниця. І Марині він взаємно не довіряв…

- Марина, ти витираєш одну тарілку вже десять хвилин підряд, - почулося в реальності.

Дівчина натуральним чином здригнулася та подивилася на несподіваного гостя. Перед нею стояв Максим з тацею брудного посуду. Який приніс Марині для того, щоб та його помила.

- Вибач, трохи замислилася, - злегка почервонівши, промовила посудомийка.

- Підкину тобі роботи, - хлопець без особливих церемоній звільнився від ноші.

- Як там справи у залі?

- Людей не багато. Інакше Денис вже б тебе покликав. До речі, про Дениса. Дякую, що тоді не покинула його на вулиці. Хоча, можливо, варто було б, щоб провчити.

- Все гаразд. Всі ми іноді не знаємо, коли зупинитися.

- Сподіваюся, він не спричинив зайвого клопоту? - серйозно запитав юнак.
- Все гаразд, - відповіла та,  - ти, як старший брат, звісно, хвилюєшся за нього.

- Я молодший, - сказав Максим, беручи на тацю нове замовлення та йдучи до клієнтів.

Під час перерви, дівчина зробила те, що ніколи не робила раніше. Взяла трохи пахлави, квіткового чаю та сіла за столик прямо в залі. Їй хотілося подивитися на життя кондитерської очима клієнтів. Коли не потрібно нікуди поспішати, можна просто сидіти та насолоджуватися десертами.

За чотири місяці, вона зустріла велику кількість людей. У кожного своя історія. Іноді гірка наче чорна кава без цукру, іноді історії нагадували полуничні десерти зі збитими вершками. Згадалася Людмила, яка у скорому майбутньому мала стати матір’ю. Більше вона сюди не заходила…

Сварки між закоханими, розлучення, примирення - все це бачила Марина під час роботи серед відвідувачів. Не могла до кінця зрозуміти, радіє за тих, хто любить, чи ніколи не бажає опинитися на їх місці?

- Уникаєш мене? - навпроти Марини сів Тимур, ставлячи перед собою чашку з чаєм.

Серце Марини заколотилося, коли вона побачила, що хлопець сидить так близько біля неї. На вустах з’явилася привітна усмішка.

- В мене немає причини уникати тебе, Тім, - тепло відповіла вона.

- Це чудово. До речі, я зробив новий десерт, - сказав той, демонструючи черговий солодкий витвір на тарілці.

Марина з цікавістю подивилася на тарілку Тимура. На білій поверхні посуду лежали білі та чорні кульки политі різнокольоровим сиропом.

- Цікаві цукерки, - сказала Марина.

- Це не зовсім цукерки, - пояснив той, - шоколадні трюфелі, у яких начинка з печива та вершкового сиру. Незвичний десерт.

- Думаю усім сподобається. Особливо Альбіні.

- Не думаю, - заперечив хлопець, - їй зрідка коли подобаються мої десерти. Вона взагалі не любить усе, що стосується солодощів.

Марина вирішила, що погано почула.

- Тобто? Навіщо тоді ви відкрили цю кондитерську? Альбіна, як власниця, має любити свою справу.

- Альбіна не власниця. Це моя кондитерська. Відкрили з моєї ініціативи.

Збита з пантелику Марина хотіла щось додати, але в цю мить, Тимур піднявся та пішов до кухні, залишивши трюфелі на  тарілці.

- Які чудові цукерки, - до столика підійшли Максим та Денис, і в одну мить «винесли вирок» солодощам, що лежали на тарілці.