Розділ 17

Віталіка Марина не чула і не бачила майже три тижня. З їх минулої зустрічі (чи побачення) він не телефонував дівчині. Оскільки прибиральниці не було коли думати над цим, сильно не хвилювалася. Але не можна сказати, що вона зовсім не думала про нього…

Навіть зраділа, коли художник зателефонував. Сказав, що прийде до кондитерської, щоб побачитися з нею та дещо сказати. Марина виявилася не проти, в першу чергу цікавилася чи мав її портрет успіх у спонсорів. Молода дівчина щиро бажала, щоб Віталік добився успіху та реалізував усі свої мрії.

Він з’явився у кондитерській з квітами. Тримаючи у руках букет з ромашками та волошками. Просто підійшов до дівчини та віддав їй чудову композицію.

Марина розгубилася, коли зрозуміла, що бере цю красу у гумових рукавичках. Стоячи біля відра з брудною водою та шваброю.

- Віталік, це зайве. Мені не потрібно… - вона почервоніла, - навіщо…

- Тому що я бажаю дарувати тобі квіти, - твердо відповів він, - до того ж, потрібно поговорити. Вийдемо.

- Але у мене зараз не перерва. Давай трохи пізніше.

Віталік рішуче вхопив її за руку та потягнув до дверей.

- Впораються без тебе, - він зупинився, дивлячись на співбесідницю.

Марина стягнула рукавички. Не випускаючи букету, дивилася на хлопця, поглядом запитуючи, що сталося. Той дивився у відповідь, і здавалося, що він почав втрачати сміливість.

- Я хотів тобі дещо сказати, - знову почав той.

- Знаю. Ти вже казав, - промовила Марина. Вона трохи хвилювалася, розуміючи, що їй може «влетіти» за те, що пішла з зали без дозволу.

Погляд Віталіка став більш рішучий. Він дістав із сумки конверта та простягнув дівчині. Та, відкривши, побачила, що це квиток до Берліну.

Перш ніж встигла щось сказати, хлопець вхопив її за плечі та притягнув до себе. Вп’явся у її губи, вкладаючи у цей поцілунок всі та почуття, що зараз жили у ньому.

Марина на хвилинку застигла на місці, не знаючи, як відреагувати. Проте, коли Віталік притиснувся губами до її шиї, знайшла сили відсторонити його.

- Чекай. Поясни мені, - відійшла на безпечну відстань, в її очах навіть з’явилася невелика тривога.

- Так. Ти права. Через два місяця я лечу у Берлін. Там мені підготували студію, будуть влаштовувати виставки картин. Коли я показав картину з тобою потрібним людям, вони прийшли у захват. Я досяг нарешті того, чого бажав увесь цей час.

- Я рада за тебе, - в голосі Марини прозвучала теплота та щастя за свого друга.

- Знав, що ти мене підтримаєш, але чекаю не цього. Цей квиток для тебе. Полетиш зі мною?

Дівчина мовчала. Чудово знала, що це питання прозвучить, але все одно була не готова до нього.

Віталік продовжував говорили, і з кожним словом у його голосі ставало все більше пристрасті та наполегливості.

- Ти допомогла мені, дозволила відчути справжнє задоволення від роботи. Здається, я б не зміг намалювати настільки яскраво, як би на твоєму місці знаходилася інша модель. Але мої почуття до тебе не обмежуються вдячністю. Цей квиток - запрошення розділити зі мною не тільки успіх, а й життя.

- Я не знаю, що тобі сказати, - тихо відповіла Марина, відчуваючи незрозумілий жаль.

- Розумію. Не прошу надати відповідь зараз. Є ще два місяця.

- В мене немає загранпашпорта, - промовила дівчина.

- Візьму це на себе. Зараз вже можу дозволити таку розкіш. Особливо для коханої людини.

- Віталік, - тихо промовила Марина. У її блакитних очах з’явилися сльози.

Побачивши сльози дівчини, Віталік вхопив її руку, підніс до вуст.

- Не плач. Не хочу думати, що можу стати причиною твоїх сліз.

- Не тому плачу, - відповіла Марина, - мабуть це сльози щастя за тебе. Це прекрасно, що все вийшло. І ти зможеш почати нове життя.

- Ми зможемо. Марина, досить марнувати себе у цій кондитерській. Ти не Попелюшка. Ти - та, кого любить принц.

- Вважаєш себе принцем? Бачу, скромністю не страждаєш, - дівчина мимохіть посміхнулася крізь сльози.

- Це кілька місяців тому не вважав. Тепер вважаю. У мене тепер є все, що дозволяє називатися так. Можливо, не прямо зараз, але у ближньому майбутньому. Навіть є та, заради якої я стану ще краще. Але вона ще мене не обрала, і я буду чекати відповіді.

- Я зрозуміла, - сказала Марина. Простягнула квиток хлопцю,- віддай мені тоді, коли прийму рішення.

- Краще залиш його собі, - парував Віталік, - якщо вирішиш відмовити, повернеш. До останнього буду сподіватися, що цього не станеться.

Марина кивнула, але коли хлопець спробував знову її поцілувати, відхилилася.

- Не потрібно. Я ще не дала згоди.

- Маєш рацію, - погодився той, - зараз мені потрібно йти, вирішувати деякі справи.  

- Впевнена, що ти її вирішиш, - Марина торкнулася обличчя Віталіка, не до кінця ще розуміючи, навіщо допускає такий ніжний жест.