Розділ 15

- Твій телефонний дзвінок став для мене несподіванкою, - промовила Марина, сидячи у студії Віталіка.

- Чому? - запитав художник, - тобі не подобається зі мною спілкуватися?

- Дуже подобається. Але картина завершена. До речі,  я можу на неї подивитися?

- Так. Тепер уже можна, - погодився Віталік, - давно я не був настільки задоволений результатом. Подивися, що упевнитися, що ми недарма стільки часу відбирали у тебе дорогоцінні хвилини перерви. Та й я недарма мотався від одного краю Києва на інший.

Добрих десять хвилин Марина роздивлялася роботу Віталіка. З охотою визнала, що він являвся справжнім майстром своєї справи.

Портрет був прекрасний. Майстер зумів розкрити найкращі сторони зовнішності моделі. Волосся дівчини на полотні сяяло наче золото, очі здавалися синіми мов небо, рожеві вуста посміхалися ледве примітно. Тонкі пальці тримали троянду, що виглядала зовсім не штучно. Від усієї картини дихало якоюсь чарівністю, що викликала бажання милуватися грою фарб знову та знову.

- Подобається? - Віталік зробив рух, наче хотів обійняти дівчину, але в останню мить стримав себе та поклав руку їй на плече.

- Дуже, але…

- Що?

- Нічого,  - Марина посміхнулася, бажаючи приховати деяку невпевненість.

- Скажи мені правду, - напружено попросив хлопець, - не потрібно приховувати.

- Здається, ти трохи перебільшив з красою портрета, - сором’язливо промовила дівчина, - у мене не таке блискуче волосся та не настільки сині очі…

- В житті все це краще, - серйозно промовив Віталік. Він сів напроти, відверто милуючись дівчиною, - копія ніколи не перевершить оригінал. Чула таку істину?

Марина кивнула автоматично погоджуючись:

- Мабуть ти правий. Дякую, що показав картину. Шкода, що вона залишиться лише у моїх спогадах.

- Стривай. Ти ж можеш її сфотографувати, - вихопився хлопець, - тоді залишиться не тільки спогад.

Дівчина відчула, що зараз провалиться крізь землю від сорому.

- Візьми свій смартфон та буде на пам’ять цифрова світлина.

- Не потрібно. Обійдуся, - безпорадно сказала Марина.

- Та чого ти? Звісно, розмір буде дуже маленький, але же це краще ніж нічого…

- Тому що  у мене немає смарфону, - промовила Марина.

Повисла тиша, потім хлопець промовив:

- Так… тепер зрозуміло, чому адресу студії я тобі скидав смскою, а не вайбером.

Дівчина схилила голову.

- Нема де правди діти. Можливо у майбутньому…

- Та й біс із ним, з цим смартфоном, - раптом весело сказав Віталік, - пройдемося по Пейзажній алеї? Зараз чудова погода.

- Добре, - Марина відчула, що настрій став краще. Це київське місце вона дуже любила.

Не поспішаючи вони гуляли поміж оригінальними фігурами, лавками, картинами з мозаїки. Марина намагалася насолоджуватися теплим вечором, але думки постійно поверталися до Тимура та до Антона. Віталік щось говорив їй, але вона не завжди добре чула.

• Як ти плануєш жити далі? - раптом запитав Віталік.

Хлопець та дівчини зупинилися на краю невеликої гори, з якої відкривався красивий вид.

Це питання трохи вразило Марину. Повернула голову до Віталіка, подивилася прямо в його очі. Він дивився також, очікуючи відповіді на поставлене запитання.

- Я не знаю, що тобі сказати, - тихо промовила Марина. - Мабуть у житті мало що залежить від нас самих.

- Не погоджуюся, - парував художник, - якщо ми у щось дуже сильно віримо…

- Все це лірика, - перебила його дівчина. В її голосі промайнуло роздратування та розчарування. Хлопець вирішив не наполягати та відкласти тему «повір у себе та все вийде» на потім.

Вони продовжили прогулянку розглядаючи чудові творіння талановитих майстрів. Марина задивившись на дитячий майданчик промовила:

- Ця алея бере початок ще з вісімдесятих років минулого століття. Проект належав архітектору Аврааму Милецьому. Мета Алеї - створити можливість для туристів оглядати види Подолу та Дніпра.  Тобто, як частину історичного заповідника «Древній Київ».  Все це дуже цікаво, не кажучи про те, що тут прекрасна територія для того, щоб гуляти та відпускати дітей погратися.

- Звідки ти це знаєш? - запитав Віталік.

- Це загальна інформація. Інтернет у допомогу, - промовила Марина.

- Але я думав, що… ти таким не цікавишся?

- Чому це? - трохи не вигукнула дівчина.

- Ти вродлива, до того ж білявка…

- І тому тупа? Ти це хотів сказати?

- Зовсім ні. Мабуть суджу по собі. Сам таким не цікавлюся.

Марина швидко пішла у протилежну сторону, хлопець поплентався за нею. Здається, він її образив…

Було вже досить пізно і дівчина пригадала, що завтра їй на роботу. Вона повернулася до художника та тепло промовила.