Розділ 13

О шостій ранку, будильник задзвонив як завжди. Марина вимкнувши його, встала та почала збиратися на роботу. Залишиться вона в кондитерській чи ні, але надати пояснення начальству доведеться.

На цей раз особливо ретельно нафарбувалася та вдягла коротку синю сукню. Сама до кінця не розуміла, для чого це і для кого? Невже прагнула показати Тимуру, що абсолютно не засмучена тим, що хоче піти?

Дівчина спіймала себе на думці, що думає про нього. С тих самих пір, як побачила цього вродливого чоловіка, він перебував в її думках. І коли посварилися, він взагалі не виходив з голови. Навіть коли сиділа у студії Віталіка, слухала цікаві речі художника, все одно вся увага направлялася в іншу сторону.

Щоб остаточно завершити образ незалежної жінки, Марина вдягнула підбори. Чого ніколи не робила, йдучи на роботу. Дана деталь повинна була допомогти їй наважитися звільнитися з «солодкого» місця.

Життя навколо вже кипіло, коли дівчина вийшла з парадної. Люди снували туди-сюди,  йдучи по своїм справами, намагаючись усюди встигнути. Марина завернула за ріг та… потрапила прямо в руки Тимура. Збентежена зустріччю, кілька секунд не знала, що сказати.

- Доброго ранку, Марина, - промовив він, привітно посміхаючись.

- Що ти тут робиш? - запитала вона, забувши навіть привітатися.

- На тебе чекаю, - зізнався він.

- Дочекався, - холодно відповіла дівчина, - далі?

- Хотів поговорити з тобою. Минулого разу я дозволив собі зайве.

- Не те слово.

- Я не бажав нічого поганого. Не знаю, що на мене найшло…

- Я також не знаю, - різко перебила його Марина, - ти так гарно почав. Увімкнув пристрасну музику, запросив на танець. Ледве не звів мене з розуму усім цим. І що у підсумку? Образив на рівному місці, назвав… приїжджою шльондрою! Думаєш, якщо я звичайно дівчисько, не має грошей та захисту, зі мною так можна вчиняти? Хіба я давала привід на подібне відношення?

- Ні, не давала. 

- Я погано прибираю? Уникаю роботи? Не так просто одночасно підмітати сміття та бігати обслуговувати примхливих клієнтів. Чи знаєш ти про це?

- Знаю…

- Тоді чому? Звідки така зневага? - Марина розпалялася все більше, не помічаючи, що перехожі обертаються на її майже крики.

- Марина, послухай, - він взяв її за руку, але дівчина звільнилася від його хватки.

- Досить! Зараз ми підемо у кондитерську, дочекаємося  Альбіни, і ти поясниш їй, чому я звільняюся.

Тимур відступив на крок, на його мужньому обличчі промайнуло дещо, схоже на страх.

- Ти звільняєшся? Чому?

- Ти ще питаєш? Після тих образ, що ти мені наніс, я не зможу тут працювати, Тім.

- Не думав, що ти така образлива, - щиро промовив хлопець, - я не хотів нічого поганого.

- Скажи інакше. Не думав, що в мене є гідність, чи не так? Мов, провінційна дівчинка, що приїхала у столицю, буде у захваті від такого як ти? Знаєш що? Десь ти виявився правим!

- Марина, не йди, - промовив Тимур, - без тебе у нас все зміниться.

- Знайдете собі іншу прибиральницю,  - тихо відповіла дівчина.

- Можливо. Але такої, як ти, більше немає…

- До речі, Віталік зайде. Йому потрібно забрати те, що у вас зберігається. Портрет майже завершений.

Марина проговорила це, схрестивши руки та відвернувшись від співрозмовника. Її біле тендітне обличчя виражало гіркоту та розчарування. В очах мимохіть з’явилися сльози, що от-от мали зірватися та покотитися по щоках.

- Ти, я бачу, жорстока, - тихо промовив хлопець, - добре, заслужив. Мені на коліна встати, щоб ти не йшла?

- Можеш встати, - відповіла дівчина. Але як тільки хлопець почав опускатися перед нею на коліна, тут же зупинила його.

- Тобі нема чого робити? - вигукнула вона, беручи його за плечі та піднімаючи.

- Я готовий на все, тільки б тебе повернути, - тихо промовив він, - як нашу робітницю та… як ту, що мені не байдужа.

Марина не відповідала. Просто не відала, що сказати. Обличчя запалало, у горлі з’явився ком. Не могла зрозуміти, що відчуває зараз: гіркоту чи щастя? Чекала подібного зізнання чи боялася?

- Встань, Тимур, - промовила вона, змушуючи його знову опинитися на ногах, - мені поки що нема чого тобі відповісти. І тим паче, обіцяти.

- Але ж ти не підеш? Максим та Денис не хотіли б, щоб ти йшла. Я не хочу цього. Альбіна буде проти.

- Думаєш? - запитала білява дівчина, згадуючи сувору та часто незадоволену начальницю.

- Певен у цьому, - Тимур посміхнувся тією чаруючою посмішкою, котру Марина іноді помічала у нього. - Пробач мені. Я не мав права говорити тобі прикрощі, і точно не мав права поводити себе таким чином.

- Ну якщо Альбіна потребує моєї допомоги, я, мабуть, готова затриматися, - Марина намагалася говорити суровим голосом, але він дивно здригнувся.

- Хлопець взяв дівчину за обидві руки. У Марини безумно заколотилося серце, не вистачало духу звільнитися. Невже вона відчуває щось до цього, іноді, зарозумілому, але такому неймовірному молодому чоловіку?