Розділ 12

Наступного дня Марина встала пізно. Як правило, дівчина прокидалася рано. Привчила себе ще зі шкільних літ. Сьогодні був вихідний, але Марина, ще вчора вирішила, що більше на роботу в «Солодке життя» не піде. Тут її кар’єра прибиральниці та офіціантки скінчена.

Їй було гірко. Та вперше по справжньому шкода втраченої роботи. Не мала змоги назвати причину з точністю, чому саме їй подобалося працювати у кондитерській. Можливо, тому що там царювала атмосфера затишку, солодощів та безтурботності? Чи можливо… їй подобався Тимур? Чоловік, якого бачила у іншому світлі до учорашнього дня.

Дівчина піднялася з ліжка, пішла у душ. Пізніше, коли у пошуках сніданку відкрила холодильник, побачила, що іще збереглися залишки равлика, якого подарував їй Тимур. Вона тоді оцінила цей жест…

Марина зателефонувала Віталіку. Хоча сьогодні вони не збиралися зустрічатися, їй хотілося з кимось поговорити.

Художник відповів одразу. Настільки швидко, що, мабуть, не дочекався сигналу на телефоні.

- Марина, радий тебе чути, - його м’який голос був як бальзам на душу ображеної дівчини.

- Я також, - тихо відповіла вона, - дзвоню сказати, що, скоріше за все, вже не буду працювати у кондитерській. Тобі потрібно забрати звідтіля свої речі.

- Чому так? Портрет майже дописаний. Мені він потрібен…

- За портрет не хвилюйся. У будь який день я готова позувати. Тепер часу більше ніж треба.

- Добре. Ти виручила мене, - Віталік говорив з щирою ніжністю та участю.

Кілька секунд вони мовчали, потім хлопець обережно запитав:

- Що у тебе сталося? Розкажи мені.

Марина мовчала. Здавалося, що вона заплаче, якщо почне говорити. Нарешті, стриманим голосом сказала:

- Ми можемо побачитися? Сьогодні?

- Я зараз у своїй студії. Але час знайду. Через дві години підійде?

Марина кивнула, стримуючи сльози.

- Гей! Ми без відео спілкуємося, - нагадав хлопець.

- Так. Вибач. Підійде. Я під’їду. Скинь мені адресу.

У назначений час Марина стояла біля невеликого під’їзду. Через пару хвилин до неї вийшов Віталік. Посміхнувся, побачивши свою модель.

- Вибачай, що я у робочому одязі. У мене замовлення: три пейзажні картини. Заходь, подивишся.

- Полюбляєш свою роботу? - тихо запитала дівчина.

- Жити без неї не можу. Без зайвої скромності, але малювати - моє призначення. Особливо, коли попадаються такі красиві моделі.

Він підморгнув дівчині, і та посміхнулася у відповідь. Віталік здавався їй таким хорошим, але… Тимур до недавнього часу також.

- Налити тобі чаю? - запитав хлопець, - чи може, чогось міцніше?

Марина заперечливо похитала головою, з цікавістю роздивляючись приміщення.

Студія розташовувалась в орендованій квартирі майже без меблів. Раніше дівчина не бувала у таких місцях, але представляла помешкання художника саме так. На підлозі валялися шматки паперу, біля стіни стояв трьохярусна шафа. На полицях приладдя: олівці, фарби, гуаші. Можливо, все це носило іншу назву, Марина не дуже розбиралася в подібному. У центрі знаходилася  підставка з полотном. Цією картиною Віталік займався до того, як гостя прийшла сюди.

- Це остання, - сказав хлопець, - клієнт замовив три пори року. Весну та літо вже намалював, лишилася осінь. Малюю зі світлини, як не дивно.

- Чому немає зими? - запитала Марина.

- От не знаю. Клієнт говорить, що не полюбляє холод та сніг. Що тут скажеш. Господар - пан.

- Вірно, - погодилася дівчина.

Віталік посунув стілець до стільця дівчини та сів навпроти.

- Тепер розказуй. Що або хто тебе засмутив?

Дівчина відповіла не одразу. Їй не хотілося створювати проблему цьому милому та хорошому хлопцю. Та й чим він допоможе?

Раптом Віталік взяв її за руку. Першим бажанням Марини було відняти руку, звільнитися. Але дотик показався їй настільки рідним та теплим, що вона не змогла. Злегка потиснула хлопцю руку у відповідь.

- Розкажи, що сталося. Чому ти плачеш?

Марина піднесла другу руку до очей. Дійсно, в них стояли сльози, а вона навіть не помітила. Невже образа на Тимура виявилася більш сильною, ніж дівчина спочатку думала?

- Насправді, ситуація не дуже серйозна…

Марина розповіла все як було. У кінці зізналася, що не хотіла б йти з кондитерської, і що їй незручно пояснити причину Альбіні.

- Не можу я їй сказати, що винен її молодший брат. Вона його дуже любить.

- Мабуть розпестила. От він і думає, що йому все дозволено, - жорстко відповів Віталік, - Марина тільки тобі вирішувати, йти звідти чи ні. Бажаєш знову побачити Тимура?

- Не знаю, - щиро відповіла дівчина, - не розумію, що на нього найшло? Він завжди здавався мені дуже милим та хорошим. І що врешті решт вийшло?

- Здавався? Ти добре його знала? - напряму запитав Віталік.