Розділ 8

Марина прокинулася з відмінним настроєм. Ще б пак! Перший вихідний за півтори тижня. Альбіна попереджувала, що працювати доведеться напружено, і не збрехала. Після вчорашньої біганини у дівчині досі болів поперек.

Нічого, не страшно. У двадцять років особливо віриш, що колись у житті пощастить. Обов’язково зустріне чоловіка своєї мрії, знайде престижну роботу, об’їздить увесь світ. Але поки у житті Марини була лише швабра. Недавно ще додалася таця і обов’язки офіціантки.

Думки про роботу викликали посмішку. Молода білявка встигла полюбити невелику кондитерську і тих, хто там «жив». Починаючи від персоналу і закінчуючи клієнтами, що не завжди були у доброму настрої.

По плану, сьогодні збиралася зайнятися прибиранням, включаючи миття вікон. Подивившись у вікно, дівчина зрозуміла, що погода стоїть чудова. Сидіти вдома в сонячний день здавалося злочином. Може краще поїхати  у центр, прогулятися по місту, насолодитися літнім днем?

Думала Марина недовго. Вдягнувши топ та коротку спідницю, кинувши у сумочку старий мобільний та гаманець, вийшла з квартири. І наступила на щось…

Подивившись вниз, побачила чудовий букет з мімоз. Одна квітка зламалася. Це викликало у дівчини одночасно жалощі та роздратування. Що за дурна звичка класти квіти під двері? Нащо він це взагалі робить?

Вона почала роздивлятися букет. П’ять чудових білосніжних мімоз. Так, вона одного разу зізналася Антону, що її улюблений колір  - білий. Приємно, що він запам’ятав.

Що тепер робити з цим букетом? Подзвонити у двері та повернути? Чи поставити у вазу, як троянди минулого разу?

Марина вже простягнула руку до дверного дзвінка, коли згадала, що зараз одинадцята година вівторка. Тобто, робочий час робочого дня. Це в неї графік та вихідні плаваючи, а як у Антона? Де и ким працює хлопець, дівчина не знала.

Трохи подумавши, повернулася у власну квартиру та поставила мімози у ту саму вазу, де раніше стояли троянди. Зламана квітка виявилася набагато коротшою інших, але букет від цього гірше не став.

Марина полюбляла квіти. Дарувати та отримувати. Але залицяння Антона, по невідомим причинам, більше тривожили ніж радували.

Дівчина знову закрила двері та збігла по сходам. Вийшовши на двір, відчула, як настрій піднявся зі швидкістю американських гірок. І опускатися не збиралося.

Знаходячись у громадському транспорті, дівчина міцно трималася за сумку, так як вже не один раз ставала жертвою цупких рук вуличних крадіїв. І своєї неуважності.

Марина відправилася до Пейзажною Алеї, що знаходилася біля Андріївського спуску. За майже два роки, це місце стало одним з її найулюбленіших та затишних.

Купивши пляшку води, вона сіла на лавці, прийнялась вже в котре розглядати фігури. Зубасті коти, фонтан у вигляді слона, скульптура Маленького Принца, - все це дівчина бачила не вперше, але не переставала милуватися.

Марині подобався Київ. Чудове та гарне місто зі своєю затишною, десь містичною атмосферою. Але метушливий та гомінкий. Люди поспішають кудись, нікому ні до кого немає справи. Хоча до цього Марині було не звикати. До неї майже з самого народження не було нікому діла. Батько хотів сина, а отримав доньку. Мати народила її від некоханого чоловіка. З якого боку не дивитися, Марина у родині була зайвою.

- Можна у вас води попросити? - почувся незнайомий голос.

Марина здригнулася і підняла голову. Перед нею стояв молодий хлопець, років двадцяти трьох. Високий, волосся розпатлане, сам трошки неохайний. У простій футболці та джинсах. Але була  в ньому якась чарівність, яка могла привернути до себе, з першого погляду.

- Будь ласка, - Марина протягнула йому пляшку, яку не встигла навіть відкрити.

Але той не поспішав брати, переминаючись з ноги на ногу. Продовжував роздивлятися дівчину, наче рідкий експонат. На його обличчі з’явилося захоплення, яке Марина помітила.

- Чому не берете? - запитала вона, продовжуючи тримати пляшку у руці.

- У вас гарні очі, - сказав хлопець.

- Правда? Дати поносити? - всміхнулася Марина.

- Волосся не фарбоване? - продовжував допитуватися хлопець.

- Що з вами не так? - питанням на питання відповіла дівчина.

Встала та рішуче пішла геть. Тільки вона могла вийти прогулятися по місту та натрапити на маніяка та якогось приставалу. Це на неї схоже.

Її вхопили за руку. Марина обернулася з метою послати наполегливого хлопця, але той заговорив першим.

- Послухайте. Вода - лише причина. Я не вмію знайомитися з дівчатами, хоча вже дорослий хлопець. Не думайте, що в мене погані цілі…

Він замовк, Марина звільнила руку від його хватки:

- Не думаю, - сказала вона, - до побачення.

Молодий чоловік перегородив їй дорогу.

- Ще раз пробачте. Але я художник. Багато хто говорить, що я непогано малюю. І я дуже хотів би намалювати вас.

- Я не сумніваюся, що ви гарний художник, - тепло відповіла дівчина, - але зайвих грошей на портрет у мене немає. Тому навряд чи зможу бути цікавою вам як клієнт.