Розділ 6

- Марина, ти не забула, що ти тут для того, щоб прибирати? -  запитав Тимур, коли дівчина зайшла на кухню з грудою посуду.

- Я, по-твоєму, чим займаюся? Поклади на тарілку два еклери зі згущеним молоком.

- Слухай, та скільки у неї влізає? Ця дама нам касу робить на весь день.

- В нас двох, - підморгнула Марина, - вона зі мною ділиться.

Людмила просиділа в кафе до вечора. Подивившись у вікно, помітила:

- Я ще збиралася у поліклініку. Нічого, перенесу на завтрашній день. У мене там подруга працює.

Марина мовчала. Боялася запитати, з якою метою Людмила туди збирається. Молода дівчина вже знала історію дивної відвідувачки і розуміла її пригнічений настрій.

Історія виявилася старою як світ. Звичайною до неможливості. Жінка закохалася у благородного, як їй здавалося, чоловіка. Віддала йому всю себе, і ось тепер він одружувався з іншою. Покинутій жінці з розбитим серцем лишалося їсти солодощі та горювати по втраченим почуттям і зрадою коханого.

- Але я йому помстилася, - хмикнула Людмила, - каблучку вкрала. Яке він хотів надіти на палень своїй гадюці.

Марина не знала, що відповісти на такі слова. Вона знала, що ображена жінка здатна на різні вчинки. Але, вчинок, в якому зізналася Людмила, не можна було назвати правильним.

- Принеси рахунок, - сказала та, я тобі залишу сто гривень на чай. Дякую, що вислухала.

- Якщо у вас зайві гроші, купіть равлика, - випалила Марина. Дівчину вже почала дратувати гордовитість дами.

-  Якого равлика?

Марина показала у  сторону вітрини.

- Там знаходяться фігурки з шоколаду. Найдорожча коштує майже три сотні.

- Придбаю, - кивнула жінка, дістаючи з сумочки пачку з цигарками. – Добре, неси рахунок, а то у вас тут палити не можна.

- Можливо, не варто? Палити шкідливо, особливо зараз.

Людмила в упор подивилася на дівчину:

- І чому ж саме зараз?

Дівчина не відповіла на запитання, лише сказала:

- Не ходіть у лікарню. Подумайте хоча б кілька днів. Щоб потім не жалкувати усе життя. Я принесу вам рахунок.

Коли дівчина зайшла на кухню, Альбіна звеліла їй прибрати за Тимуром, що як раз скінчив роботу над різнокольоровими пампушками. Рахунок клієнтці відніс Денис, а Марина весь наступний робочий день провела мовчки, іноді навіть не чуючи, що до неї звертаються.

Думки мимохіть верталися до тієї клієнтки, котра зуміла запросто розповісти їй саме сокровенне. Мабуть, у неї взагалі нікого не було, тому вона вирішила довіритися зовсім незнайомій офіціантці. Хоча, Марина була навіть не офіціанткою. Що ж у неї такого харизматичного?

Як це любити без останку? Сподіватися на загальне майбутнє, та залишитися ні з чим? Точніше… з дитиною під серцем? Від коханого чоловіка. І все що залишається, це позбутися малюка, який ні в чому не винен…

«Припини. Це не твоя справа, - подумки зупиняла себе дівчина, вимітаючи з під столів та стільців розсипане борошно. -  Ти навіть не знаєш на якій стороні правда, і в чому полягає причина розриву. Може бути і так, що Людмила заслужила, щоб її покинули».

Але ще ненароджений, а вже приречений на смерть, малюк, не заслужив.

У Марини з’явилося велике бажання кинутися на вулицю, наздогнати жінку, і благати її відмовитися від наміру зробити аборт.

Чому не взяла у неї телефон? Можливо, людина звернулася до неї за підтримкою, а вона впустила можливість допомогти.

Марина рішуче відклала віник з совком та вийшла у зал. Денис і Максим протирали столи, Альбіни у залі не було, Тимур метушився за прилавком, викладаючи тістечка.

- Вона вже пішла? – запитала Марина, і тут же додала, - висока жінка, с рудим, фарбованим волоссям. Вона приходила вже другий день підряд.

- Пішла вже хвилин сорок назад, - відповів Тимур, - до речі, придбала шоколадного равлика. Сказала, що це ти їй порадила.

- Ще я натякнула їй не ламати власне життя, - сказала дівчина, - напряму сказати не вистачило хоробрості. Видно, вона не зрозуміла натяку…

- Що ти маєш на увазі? – здивувався Тимур.

- Вже не має значення, - відповіла Марина, - можна збиратися додому?

- Можна. Як будеш добиратися?

- Як і завжди.

- Ми з Альбіною могли б тебе підвезти.

- Ні, дякую. Я доберуся сама, - твердо відповіла дівчина.

- Тебе більше не буде піджидати той психопат, як у минулий раз?

- Не можу сказати, - потиснула плечима Марина.

- Може, тебе все ж таки провести? -  серйозно запитав Тимур, підходячи до дівчини.

- Я не хочу створювати проблеми, - м’яко, але переконливо сказала вона.

- Як хочеш. До завтра.

Коли Марина виходила з підсобки, підійшла до вітрини. На її подив, виявилося, що другого шоколадного равлика там вже немає. Невже за один день знайшлося два безумці, що витратили гроші на красиву, але непомірно дорогу шоколадну фігурку?