Розділ 5

Перший літній день відзначився чудовою погодою. Випав на понеділок, тому в кафе було небагато відвідувачів. Очікували більшого напливу під вечір, а зараз життя у кондитерській протікало неспішно та спокійно.

Марина, яка працювала тут вже третій тиждень, потроху пристосовувалася. Спочатку після кожної зміни боліло все тіло, а сил вистачало лише на те, щоб дібратися до ліжка, та заснути без сновидінь.

З колективом вона познайомилася та подружилася швидко. Крім Альбіни, яка іноді могла бути суворою керівницею, інші виявилися простими хлопчаками. Максим та Денис, брати-офіціанти, являлися звичайними молодими людьми, зайнятими пошуком власного життєвого шляху.

З ними можна було весело погомоніти після роботи, стоячи на ганку. Правда, дівчина довго не витримувала, тому що офіціанти палили, а Марина -  ні.

Тимур залишався таємницею. Точніше, людиною настрою. Частіше за все годинами не виходив з кухні, готував, випікав, поливав кремом. Іноді його «пробивало» на спілкування, і він міг приєднатися до компанії на ганку. Але таке траплялося не часто.

Марина не здатна поки сказати точно, подобається їй нова робота чи не дуже? Проте не виникало бажання звільнитися, що вже добре.

- Витерти залишки шоколаду? - запитала вона, підходячи до столу, де Тимур розмішував шоколад у великій каструлі.

-  Це можна зробити пізніше, - відповів той, не відриваючись від заняття.

- Ще рукави забрудниш, - сказала дівчина, починаючи охайно та старанно обтирати поверхню столу навкруги каструлі.

Не втримавшись, запитала:

- Що ти готуєш? На який результат розраховувати?

- Побачиш, - підморгнув їй кухар.

- Невже не можна зараз сказати?

- Ти цікава, як і всі жінки.

- Це комплімент? - посміхнулася Марина.

- Залежить від того, з якого боку  дивитися.

- З боку елементарної ввічливості, - майже образилася молода прибиральниця.

Тимур усім корпусом повернуся до колеги, навіть поклав ложку для розмішування на серветку.

- Не ввічливо лізти під руку, коли я готую, мила моя. Відволікати недоладними запитаннями.

Марина почервоніла, потім швидко взяла у руки віник та пішла до виходу.

- Вибачте. Ви маєте рацію.

Вже знаходячись у дверях, вона почула голос Тимура:

- Я збираюся створити шоколадні фігурки. Це перші на пробу. І не потрібно звертатися до мене на «ви». Вже, здається, говорили на цю тему.

- Ця клієнтка замовляє вже третю порцію морозива з вершками, - сказав Денис, заходячи на кухню.  

- Це не дивно. Зараз жарко, - відповіла Марина, стоячи біля мийки.

- Впевнений, що причина не в  цьому. Проблеми заїдає, мабуть. Вже півгодини намагається комусь додзвонитися. Здається, результатів немає.

Марина нічого не відповіла, а Денис поставивши замовлення на тацю, побіг до зали. Дівчина, займаючись миттям посуду, швидко забула про випадкові слова.

День наближався до вечора. Марина вирішила винести сміття. Впоравшись, мимохідь, заглянула до кафе. Виявилося, що зайнято кілька столиків. Біля вікна, захоплені розмовою, сиділа закохана пара. Недалеко від них, двоє чоловіків у ділових костюмах щось обговорювали за чашкою кави та шоколадним десертом.

У кутку кондитерської зовсім самотня, сиділа молода жінка. Перед нею стояла вазочка з морозивом. Навіть здалеку Марина змогла роздивитися, що ласощі вже розтанули. Мабуть, це і була та клієнтка, про яку говорив Денис.

Часу роздумувати у Марини не було. Сьогодні вона ще повинна встигнути почистити каструлі, розсортувати столові прилади. Марина іноді виконувала роботу, що не входила в її обов’язки.

До закриття лишалася година, коли Марина разом з братами вийшла у залу зібрати посуд. Оскільки завтра був робочий день, майже всі клієнти вже розійшлися. Усі, крім неї…

- Вам принести рахунок? – запитав Денис, підходячи до дівчини.

- Принесіть, будь ласка, - відповіла та.

Денис пішов за рахунком. Марина підійшла до столика прибрати вазочку від морозива та зім’яті серветки.

- Ваш колега натякнув мені, що я вже тут набридла? – нервово поцікавилася дівчина у Марини.

Та не очікувала такого різкого запитання і на мить розгубилася. Але швидко зорієнтувалася:

- Зовсім ні. Ми раді кожному клієнту.

Дівчина говорила правду. Кафе поки що не стало настільки популярним, щоб вибирати клієнтуру. Хоча, пристойно вдягнена дама, що сиділа за столиком, не викликала відрази у будь якому випадку.

Мовчання затягнулося. Марина вже хотіла піти, але тут молода жінка дістала гроші із сумочки та поклала на столику.

- Я не буду очікувати рахунок. Передай, куди потрібно.

- Але тут триста гривень. Впевнена, що ви винні менше.

- Решту залиш на чай. Собі, а не йому. До побачення.