Розділ 2

Зайшовши всередину, дівчина опинилася у просторому приміщенні. Навкруги розставлені невеликі столи, на яких знаходилися перевернуті стільці. Також були столи з м’якими диванами. На стінах - картини з зображенням тістечок та молодих леді, що ці тістечка із задоволенням поїдали.

У протилежної стіни знаходився прилавок із виставленими за склом десертами на продаж. Від всього цього віяло таким спокоєм та затишком, що хотілося дійсно взяти апетитний кекс та чашку кави, сісти за столик, насолодитися смаколиками.

Марина підійшла до вітрини із солодощами, але не встигла роздивитися їх, як слід. До реальності повернув жіночий голос.

- Ми ще не відчинилися. Приходьте завтра.

Дівчина обернулася і побачила струнку, високу жінку- брюнетку. З виду їй можна було дати сорок-сорок два роки. Обличчя з правильними рисами, виглядало суворим, але  приємним.

- Я не клієнтка -  відповіла Марина, - зайшла щодо оголошення. Вам ще потрібна прибиральниця?

Жінка недовірливо подивилася на дівчину, оцінюючи, наскільки та підходить для цієї посади.

- Робота більш для підлітків чи пенсіонерів. Ти впевнена, що готова перемивати гори посуду та махати шваброю?

- Впевнена. Чому б ні? - посміхнулася Марина, відчуваючи, що дійсно готова виконувати роботу у такому милому місці.

- Краще б ти прийшла завтра. Мабуть, Тимур забув замкнути двері, тюхтій. Але раз прийшла, залишайся, - жінка посміхнулася, намагаючись розвіяти збентеження, що було написано на молодому симпатичному обличчі дівчини.

- Отже, хочеш сюди влаштуватися? Чому вважаєш, що підходиш для роботи тут?

Марина піджала губи. Ніколи не розуміла сенс такого запитання. Що має відповісти? Тому що до відчаю потрібні гроші? Чи тому що, завжди мріяла бігати зі шваброю та віддирати жуйки з під столів?

- Тому що живу поряд, - відповіла дівчина, - а ще тому, що люблю солодощі.

- Солодкого тут достатньо. Сподіваюся, що наші потенційні покупці любитимуть їх так само, як і ти.

- Так ви мене візьмете? - запитала Марина.

З подивом вона зрозуміла, що хвилюється та боїться відмови. Наче влаштовувалася не підлогу мести, а на посаду президента.

Жінка відповіла не одразу. Добрих п’ять хвилин розглядала потенційну робітницю. Можливо, їй було дивно бачити симпатичну, струнку блондинку с волошковими очима зі шваброю у руках. Але життєві обставини іноді змушують братися за будь-яку роботу. Цю істину власниця кондитерської знала, як ніхто інший.

- Ти впевнена? Мені не хотілося б, щоб ти звільнилася через три дні.

- Обіцяю, що пропрацюю не менше ніж півроку, - відповіла Марина, намагаючись говорити переконливо.

- Добре. Тоді приходь завтра на восьму ранку. Візьми з собою документи. Оформляємо офіційно, по закону. Заробітна плата: ставка та проценти. Процент залежить від прибутку кондитерської. Якщо прибуток буде добрим, персонал може розраховувати на бонуси.

- Багато у вас персоналу? -  запитала Марина.

- Не дуже. Кафе невелике, якщо ти помітила. Мій брат Тимур кухар - кондитер. Ще є два офіціанта - Максим та Денис. Ти прекрасно доповниш нашу маленьку, але дружню команду.

Ці слова приємним теплом віддалися у душі Марини. У цій жінці, що стояла навпроти, було дещо щире та турботливе. Звісно, поки що радіти було рано, не так часто начальство дійсно добре відноситься до підлеглих. Але вирок вже був підписаний, адже Марина сама пообіцяла, що пропрацює тут, що найменше, півроку. Ще мала підписати трудовий договір, але повернення вже не було.

- Як до вас звертатися? - запитала вона, згадавши, що досі не знає імені майбутньої начальниці.

- Альбіна, - коротко відповіла жінка.

- По-батькові? - ввічливо поцікавилася дівчина, відчуваючи, що їй буде незручно звертатися по-імені до тієї, хто старше її щонайменше на п’ятнадцять років. І яка стоїть набагато вище в плані посади.

- Не потрібно. Просто Альбіна та й усе. Вважай, що це перше доручення керівника. Звертатися тільки за іменем.

- Тоді виконаю це доручення із задоволенням, - з посмішкою сказала дівчина.

- Як тебе звуть?

- Марина, - відповіла нова прибиральниця.

Вона вже збиралася попрощатися та піти, як у залу ввійшов ще один учасник. Дівчина мимохіть подивилася у його сторону.

Перед нею стояв молодий чоловік. Років тридцяти або трохи менше. Широкі плечі, каштанове волосся, мужнє обличчя притягували погляд, а великі сірі очі видавали миролюбний характер та лагідні манери. Присутня якась особлива чарівність, що Марина задивилася на нього, намагаючись робити це непомітно.

- Альбіна, поїхали додому.

- Добре, Тім. Зараз. Тільки закінчу співбесіду.

«Отже, це і є її брат Тимур, - подумала дівчина, - та наш кондитер. Вже частково знаю, з ким доведеться працювати. Хоча мити посуд та готувати випічку - різні речі».

- Це ви прийшли на співбесіду? - повернувся від до Марини.

- Виходить, що я, - відповіла та, - до речі, здраствуйте.