Моє снігове кохання

Я поспішала додому через парк з торбами в руках. Знову накупила в супермаркеті замість «тільки хліба, сира та молока» купу всього. І коли я вже навчусь купляти продукти за списком? Мабуть, ця місія неможлива. Кожен похід в магазин завершується однаково. Ходжу між полиць та згадую про те, що закінчилися макарони чи картопля, наприклад, або раптом акція якась й треба ж взяти про запас! Ну, тільки не кажіть, що у вас не так!

Мій телефон озвався характерним сповіщенням телеграм. Я зупинилася та витягнула пристрій, підхопивши дві торби однією рукою та стягуючи зубами рукавичку.

Ще одна дурна звичка. От можна ж дійти додому спокійно та всім відповісти! Ні! Треба одразу зирнути що ж там такого прийшло! Може, то знову спам чи просто груповий чат подружок вирішив активізуватися, а я не вимкнула звук сповіщень. Вже сто разів так було! Але кожного разу я все одно лізла перевіряти.

Насилу розблокувала на морозі під снігопадом свій пристрій та втупилася в екран.

«Дем’ян:

«Привіт, Яринко. Як ти? Я вже в Одесі. І був би радий зустрітися та випити з тобою кави. Що скажеш?»

Моє серце зробило в грудях кульбіт. Я зупинилася, опустивши торби прямо на сніг. І прочитала це повідомлення ще раз. А потім ще.

Та ну ні! Невже це правда? Я дурнувато посміхалася й зараз мені було абсолютно байдуже до того, хто та що подумає, якщо раптом мене побачить, хоч зараз в цьому сквері я була абсолютна одна.

«Привіт, Дем’яне. Чудово все, додому біжу з магазину. І знаєш, я з задоволенням сходжу з тобою на каву», — швидко набрала текст й, трохи подумавши, додала смайлик з сердечками.

«Супер. Тоді, може, сьогодні?» — прилетіла відповідь.

Сьогодні? Зараз? Так! Я скучила за цим надзвичайним чоловіком. Здається, я навіть встигла в нього трохи закохатися. Чи не трохи?

«Де й о котрій?» — лише написала я.

«Обирай сама. Я приїду куди скажеш».

«Добре. За п’ять хвилин буду вдома й напишу. Бо рука вже змерзла».

«Бережи свої ручки й тепло вдягайся», — відповів Дем’ян й додав милий смайлик-посмішку.

Я заблокувала телефон та сховала в кишеню, вдягнула рукавички, підхопила свої торби й помчала додому.

— Ти що в лотерею виграла, Яринко? — зустріла мене на порозі молодша сестра Яніна. — Сяєш буквально!

— Дем’ян в Одесі, — на одному подиху проговорила я.

— Це той хлопець, з яким ти в Буковелі на Новий Рік познайомилася та листуєшся мало не кожен вечір? — сестра забрала кульки та понесла їх на кухню.

— Він, — підтвердила я, знімаючи шапку, куртку та уги. — Уявляєш, написав, що запрошує мене на каву. Просто сьогодні. Зараз!

— А я тобі казала! — обійняла мене сестричка, коли я з’явилася у дверях нашої невеликої кухні. — Казала, що він теж на тебе запав. Ви на фотках виглядаєте наче два голубки — закохані та щасливі.

— Не вигадуй, — відмахнулася я. — Він просто вчив мене кататися на лижах. І пару раз дістав з кучугури, в яку я примудрилася в’їхати. Гальмувати на тих лижах ще та пригода!

До речі, саме при спробі зупинитися на схилі я й познайомилася з Дем’яном наприкінці грудня. Точніше, я просто врізалася в нього, збивши з ніг. Але його це, здається, навіть потішило. Чоловік пробурчав тільки, що варто обирати навчальні траси, раз немає досвіду катання, а вже потім збиратися на гору. Після цього допоміг піднятися, перевірив моє коліно, яке розболілося від незручної пози, а потім ми разом спустилися вниз, й він весь час спуску терпляче пояснював мені техніку катання. Ну, й вже всі наступні дні ми каталися разом. А ще гуляли та пили какао з зефірками… — я замріяно примружила очі, згадуючи ці дні.

— Схоже, що не просто вчив, раз навіть після відпустки пише тобі повідомлення з сердечками, — розсміялася Яніна. — Підеш з ним на побачення?

— Ще питаєш! Я дуже скучила! — замріяно заплющила очі я.

— То збирайся, чого чекаєш. Він не став би просто так їхати в Одесу й звати тебе на каву. Ти точно йому не байдужа, Яринко!

В паніці я підійшла до шафи, розмірковуючи що б вдягнути. Ну, просто вічна проблема! А зараз мені дуже хотілося привернути його увагу, сподобатися тому, хто вже полонив моє серце.

— Мені треба написати де та о котрій ми зустрічаємося, — звернулася до сестри. Вона знала всі найкращі заклади міста, бо любила тусовки. Ну, не водили мене хлопці по ресторанах та кафе, а самій якось це було не потрібно.

— Тут поруч є затишне кафе. По-перше, неподалік від дому, і мені так буде за тебе спокійніше, по-друге, там смачно й атмосфера як раз годиться для побачення.

— Впевнена? — недовірливо подивилася на сестру.

— Цілком, — кивнула Яніна.

— Добре. Зараз скину йому локацію. Через годину буде нормально? Вже й так майже четверта вечора.

— Ідеально! Окрім кави можна й повечеряти ще, — сестра говорила впевнено.

Якось так вийшло, що Яніна, хоч й молодша за мене на три роки, але в питаннях побачень була досвідченою. Я ж забила на чоловіків та заборонила собі думати про кохання після двох років стосунків з одним аб’юзером, який ще й збирався претендувати на нашу з сестрою квартиру, яка нам дісталася після смерті бабусі. Тоді ми ще жили тут всією родиною. Батьки ж давно мріяли про власний будиночок, тож, невдовзі після похорону придбали собі дачу у передмісті, розвели городи й насолоджувалися сільським життям. Ми з Яринкою в місті почували себе вільнішими та впевненішими. Так й жили разом в трикімнатній квартирі у спальному районі Одеси, дбаючи та підтримуючи одна одну. Сестра була для мене всім. І я безумно її любила.