Епілог 

Літо цього року видається несподівано дощовим і прохолодним. Добре хоч сонця досить з'являється, щоб підсихали прокладені працівниками доріжки, а дощ накрапує ​​в основному ночами. Я щиро сподіваюся, що погода не порушить графіка ремонтних робіт. І навіть, можливо, ми встигнемо приступити до модифікації кабінету історії.

Виринувши з власних думок, я ставлю короткий розчерк на черговому документі і піднімаю очі на свого секретаря:

— Так, Ларін. Що там?

— Директрисо Лайм, прийшло послання від вашого чоловіка, Заступника Еріха Мореста, оберега Ф’юріна.

Директриса... Було складно справлятися з усіма проблемами школи. І так вже вийшло, що титулу Осяйної мені не носити, а підписувати папери якось необхідно. Спеціально для мене в архівах знайшли згадки про такі ж самі випадки, як мій: коли Пташиний дзьоб або подібні до нього місця успадковувала не відьма. Зі стародавніх хронік до мене перейшов титул директриси — він давно вийшов з ужитку і дивно звучить, але чомусь моєму персоналу він прийшовся до смаку. Тому і мені довелося звикнути.

— Киньте на стіл, Ларін. Я зараз не в настрої читати...

— Так, директрисо.

— І нагадайте Каріссі, що я чекаю планів занять від наших наставниць післязавтра до обіднього часу.

— Обов'язково, — коротко кланяється мені відьмочка.

— На сьогодні ви можете бути вільні, Ларін. Відпочивайте, — лист на краю стола маячить перед моїм поглядом, і працювати хочеться ще менше, ніж зазвичай.

— Доброго вечора, директрисо, до завтра, — посміхається Ларін і швидким кроком зникає за дверима.

— Доброго...

Насправді поганим цей вечір не зроблять ні скачки атмосферного тиску і легкий головний біль, ні лист від чоловіка.

Цікаво, що там знову? Я намагаюся пригадати, але щорічний бал у Віцці вже пройшов, збори територіальної ради були всього п'ять днів тому, а сезонна зустріч аристократів очікується тільки через сорок один день. Я спеціально виділяю всі дати, щоб точно знати, коли прийде чергове випробування.

Доставлений конверт — шорсткий на дотик, великий, важкий і прикрашений яскравими печатками роду. Закономірно, що я згадую інший такий конверт, отриманий понад п'ять років тому. Усередині нього теж було багато паперів і сумне повідомлення про смерть близької мені людини. Той конверт багато чого змінив. І, Предки, хто б міг подумати, що це було так давно...

Західне сонце забарвлює папір на столі в червоні відтінки, золотиться на книжкових полицях, виблискує в скляних вставках і дверцятах шаф. Несподівано мені хочеться гарячого терпкого настою, щоб його гіркий смак був єдиною легко стерпною незручністю.

Здавалося б, усього лише погода. Але похмуре небо, на жаль, не заряджає мене енергією.

Здавалося б, усього лише лист. Але він несподівано стає останньою краплею і перебиває все бажання працювати. Ще декілька хвилин я намагаюся — напружено розглядаю черговий звіт про сформовані класи, кількості учениць і учнів, наявність підручників, а потім відкладаю папери в сторону.

Я встаю, потягуюся і повільно підходжу до вікна. З нього видніються не тільки дощові хмари на горизонті, але і невеликий доглянутий парк у внутрішньому дворі, і посипані дрібними білими каменями доріжки. Тільки зарослий диким виноградом паркан залишився тим же. Робочі поспіхом, щоб встигнути до дощу, розтягують лавки по місцях і вкопують альтанку.

Новий навчальний рік розпочнеться вже через десять днів. До прибуття учнів все має бути готове, якщо не порушиться графік. Молодші класи будуть раді майданчику для ігор. А старші учні оцінять оновлення опалювальної системи і дві нові великі ванні кімнати з теплою підлогою. Може, нарешті школа перестане витрачати літри протизастудного зілля в холодні дні.

П'ять років витрачено з користю для справи, це вже точно! У Пташиному дзьобі давно не проводився настільки капітальний ремонт. У паперах, акуратно розкладених в шафах, чекають свого часу кошториси на переобладнання котельні та будівництво літньої тераси. Школі потрібна розорана земля і нова теплиця під посадку корисних рослин і звичайних овочів. А зарослий і здичавілий сад за парканом давно потребує пильного ока садівників. І сходи до моря не завадило б підлатати.

Доведеться витратити ще, як мінімум, п'ять років і чимало грошей, щоб наблизитися до досконалості, але я не поспішаю.

Дивно, але мені все ще не набридає вирішувати проблеми і підписувати папірці. Напевно, тому що я будую те, що мені подобається, і з тими, хто мені подобається? Разом з Каріссою ми організовуємо алхімічну школу для звичайних підлітків. Тепер дві третини учнівських спалень зайняті, і в коридорах завжди шумно, навіть коли відьмочки йдуть зі школи на практику.

Ларін з'являється в моєму кабінеті першого же року, влітку. Вона раніше жила в «Притулку орлиці», але відразу бере на себе турботи секретаря і варить мені вітамінні настої, оберігаючи від застуди і нездужань. Вона, як і всі відьми Пташиного дзьоба, рада допомогти, чим вміє.

Ну і, звичайно, Рада, як же без неї. Подруга як і раніше наглядає за алхімічними лабораторіями і варить зілля на замовлення, поповнюючи нашу казну. Але навіть якщо наш грошовий ресурс і збідніє від занадто частих витрат, у мене є чоловік. Чимось же він повинен бути корисний?